Розділ 6.4

– Моя система безпеки автоматично згенерувала нові коди в ту саму секунду, як він спробував їх вкрасти, – холодно продовжив Руслан. – Цифри на цій флешці перетворилися на сміття ще до того, як твій брат закінчив завантаження. Ти не можеш відкупитися від мене шматком марного пластику.

– Тоді візьми це! – я відчайдушно посунула папку ближче до нього. – У папці документи на мій будинок, контрольний пакет акцій «Вектор-Медіа» і доступи до всіх моїх рахунків. Візьми це. Покрий свої збитки. І відпусти мого брата.

Сікорський навіть не опустив погляду на стіл. Його важкі, вугільно-чорні зіниці були прикуті до мого обличчя. Він вивчав мене з лінивою, якоюсь садистською увагою хижака, який спостерігає за агонією загнаної здобичі. Цей погляд роздягав, препарував, стирав мою впевненість шар за шаром.

– Твій брат  клінічний ідіот, Єво, – його баритон прозвучав низько, вібруючи, змушуючи мої коліна стати ватними. – Він вліз у мою систему. Він показав моїм конкурентам, що я вразливий. І ти справді вважаєш, що цей шматок пластику і твої дрібні заощадження здатні компенсувати мою репутацію?
– Я поверну гроші! – випалила я, роблячи відчайдушний ривок уперед. – Будь-яку суму. Тільки скажи, скільки...
– Годі, – Одне слово. Вимовлене рівно, без крику, але з такою нищівною силою, що в мене перехопило подих.
Руслан повільно підвівся. Дорогий темний костюм ідеально підкреслював широкі плечі та звірячу, небезпечну пластику. Він обійшов стіл, наближаючись до мене. Кожен його крок відлунював у моїх скронях панічним пульсом.
Я інстинктивно відсахнулась, поки спиною не втиснулась у холодну шкіру високого гостьового крісла. Відступати було нікуди.

Сікорський зупинився впритул. Його масивне тіло стало нездоланною стіною, блокуючи мені світло, кисень, будь-який шлях до порятунку. Жар, що виходив від нього, обпалював мою шкіру навіть крізь шовк блузки. Я змусила себе підняти голову, зустрічаючись із темрявою його очей, і відчула, як у шлунку скручується хворий вузол тривоги і страху.

– Я заробляю більше грошей за годину сну, Завадська, – його голос знизився до хрипкого шепоту. Він нахилився, спираючись долонями на підлокітники мого крісла, замикаючи мене в пастку. – Мені не потрібні твої копійки та акції.
Його права рука відірвалася від крісла і довгі, жорсткі пальці обхопили моє підборіддя. Захват був безжальним, чоловік силоміць задер мою голову вище, змушуючи дивитися лише на нього.
– Артему потрібен рятівний круг, – великий палець Сікорського повільно, з навмисним тиском провів по моїй нижній губі, змушуючи мене судомно вдихнути. – Бо прямо зараз мої люди чекають на дзвінок, щоб переламати йому ноги і вивезти за місто. І цим кругом станеш ти.

– Що... що ти маєш на увазі? – мій голос зламався, перетворившись на жалюгідний хрип.
Руслан схилився ще нижче. Його губи опинилися за міліметр від мого вуха. Гаряче дихання обпалило чутливу шкіру, викликавши вздовж хребта спазм, який я ненавиділа всім своїм єством, але який не могла контролювати.

– Я забираю тебе, Єво.
Ці слова впали важким камінням, придавлюючи мене до землі.

– Це рабство, – прошепотіла я, намагаючись вирвати обличчя з його сталевих пальців, але він лише посилив хватку, ледь не залишаючи синці на моїй щелепі.
– Це плата за дурість твого братика, – холодно відрізав Руслан, зазираючи мені в очі з абсолютною, маніакальною впевненістю власника. – Ти переїжджаєш у мій дім. Ти живеш за моїми правилами. Належиш мені. Жодних запитань. Жодних заперечень. І поки ти будеш слухняною дівчинкою…  Твій брат дихатиме.

Я дивилася на цього монстра в дорогому костюмі, і мозок відмовлявся сприймати реальність. Він купував мене, використовуючи найболючіше місце.
– Вибирай, Завадська, – його погляд опустився на жилку пульсу, що шалено билась на шиї, і в цьому жесті було стільки відвертого, брудного голоду, що мене занудило. – Або ти сьогодні ввечері заходиш у мою спальню, або завтра зранку забираєш брата з моргу.

Я знала, що щойно погоджусь на його умови то підпишу собі вирок. Але так само ясно я усвідомлювала, що відтепер моїм життям керуватиме Руслан Сікорський. І він не збирався мене жаліти...

– Я згодна, – прошепотіла я, і ці два слова стали фінальним акордом мого спокою.