Розділ 6.3

Шини мого чорного кросовера «Mercedes GLE» з шипінням розрізали глибокі калюжі нічного Києва. Дощ лив суцільною стіною, двірники ледь встигали змахувати воду з лобового скла, але я тисла на газ, ігноруючи камери фіксації швидкості. Мої пальці до побіління кісточок вчепилися в шкіряне кермо. Усередині мене все палало страхом і відчаєм.

Висотка «СК  Холдинг» виринула із темряви, випалюючи нічне небо своїми вогнями. Для решти світу це був символ фінансового успіху, але для мене він виглядав як гільйотина. Я різко загальмувала прямо біля головного входу та, заглушивши двигун, вискочила під крижану зливу. Дощ миттєво промочив мій піджак, але я не відчувала холоду. Охорона на ресепшені навіть не запитала моє прізвище. Один погляд на моє бліде обличчя  і старший зміни просто кивнув на ліфти. Вони знали. Він знав. Ця усвідомленість його всевладності тиснула на груди сильніше за гравітацію, поки кабіна стрімко підіймала мене в лігво звіра.

Двері роз'їхалися. Атмосфера в  володіннях Сікорського була втіленням порочної розкоші. Повітря тут було густим, отруєним ароматом гіркого уду, цей запах, як чорний оксамит у світі ароматів… М’який, насичений, благородний і незабутній. Його або люблять, або не розуміють із першого разу. Щоб зрозуміти, що таке уд у парфумерії, варто трохи зазирнути в його історію. Все починається з дерева аквіларії. Але не з будь-якого, а лише з того, що зазнало «атаки» грибка. У відповідь дерево починає захищатися, виділяючи темну, густу смолу. Саме вона і є удом,  ароматом рідкісним, цінним і дуже дорогим. А ще уд  один із тих компонентів, що особливо красиво розкривається з часом. Спочатку він може звучати майже дико. Але вже за годину залишається тепла, глибока база, яка тримається на шкірі добами. Саме це й робить уд у парфумах по-справжньому незабутнім. І мені здавалось, що він вже просочився мені під шкіру…

Мені знадобилось кілька секунд ступору перед зачиненими дверима, щоб зібратись з силами, наважитись і переступити поріг в лігво Сікорського. Я підняла руку та постукала кісточками пальців по дереву. З-за дверей почувся голос Руслана, що  дозволив увійти.

Я зупинилася за крок від важкого столу. Навпроти мене в глибокому кріслі сидів Сікорський.

Він явно чекав, бо займався навряд робочими справами, а смакував якийсь колекційний віскі.  Руслан повільно прокрутив у пальцях важку кришталеву склянку, спостерігаючи, як лід б’ється об стінки. Цей звук різонув по натягнутих нервах, змушуючи мої нігті вп'ястися у долоні до болю.

– Я знав, що рано чи пізно ти прийдеш сама, Єво, – його баритон прозвучав низько, вібруючи в мене в грудях. Сікорський  повільно покрутився в кріслі, фіксуючи мене своїм важким, темним поглядом. – Не думав лише, що твій братик настільки швидко цьому посприяє.

Моя рука зрадливо затремтіла, коли я поклала на поліровану поверхню столу металеву флешку. Поруч лягла товста папка.

– Тут усе, – мій голос прозвучав жалюгідно тихо, хоча я з усіх сил намагалася триматись гордо. – Я знайшла це на ноутбуці Артема. Усе, що він встиг скачати, та не встиг нікому це передати, я перевірила трафік і абсолютно впевнена. Візьми це і відпусти його.

Сікорський  раптом тихо, хрипко усміхнувся, але у цьому звуці не було ні краплі веселощів.

– Звісно, він не встиг, Єво. Тому що мої хлопці взяли його прямо під будівлею «Вектора», щойно він спробував втекти,  Руслан потягнувся вперед. Великі, сильні пальці з акуратним, підчепили флешку. Секунда і метал з тихим плюскотом потонув у склянці з віскі. Я здригнулася, невірячи дивлячись, як знищується мій єдиний козир.