Розділ 6.2

– Де мій брат, Борисе? – мій голос вібрував від стримуваної паніки. – Щойно на нас здійснили атаку. Артем вилетів з офісу так, ніби за ним гналися пси. Його телефон вимкнений. Що ви від мене приховували?! Яку «грандіозну справу» він готував?!

Борис повільно повернувся. Він подивився на мене пустим, згаслим поглядом, і склянка в його руці ледь помітно затремтіла.

– Атака на наші сервери – це лише попередження, Єво, – його голос був глухим і слабким. – Демонстрація сили. Щоб ми зрозуміли, що вони можуть зробити з нами в будь-яку секунду.

– Хто «вони»?!

– СК Холдинг.

Одна  коротка назва компанії… І я зрозуміла, чиїх рук це справа. Сікорський.  Ця назва  прозвучала для мене жорстким ударом в груди, вибиваючи кисень з легенів. Я зробила мимовільний крок назад, хитаючи головою.

– До чого тут СК Холдинг? Яке попередження? Борисе, не тягни!

Старий партнер батька важко опустився в крісло, закриваючи обличчя вільною рукою.

– Артем... він вирішив, що ми можемо переграти Сікорського.  Він найняв тіньовиків,  хотів зламати сервери холдингу Руслана. Хотів дістати його коди доступу, щоб шантажувати або продати конкурентам... Він казав, що це врятує «Вектор»...

Світ перед моїми очима хитнувся. Здавалося, підлога просто зникла з-під ніг. Я вчепилася в спинку крісла, щоб не впасти, поки мозок намагався перетравити цей абсолютний, немислимий абсурд.

– Зламати... сервери Сікорського? – я видихнула це так, ніби слова роздирали мені горло. – Ви що... Ви обидва збожеволіли?! Ви з глузду з'їхали?!

– Єво, я намагався його відмовити...

– Відмовити?! – я зірвалася на крик, не контролюючи емоцій. Мене трясло. – Ти повинен був прикувати його кайданками до батареї! Ти повинен був сказати мені! Ви приховували це від мене! Руслан Сікорський не грає в корпоративні ігри, Борисе! Він не інвестує і не судиться! Він бере те, що хоче, і знищує те, що йому заважає!, – сльози безсилля і тваринного жаху обпекли мої очі, але я грубо змахнула їх рукою.

– Артем думав, що його не вирахують... – пробурмотів Борис, дивлячись у підлогу.

– Сікорський  вираховує всіх! – я вдарила кулаком по столу, не відчуваючи болю. – Ви хоч розумієте, що ви наробили?! Це самогубство! Він уб'є його, Борисе! Він уб'є Артема так само, як убив нашого батька!

Я схопила телефон, знову і знову натискаючи на номер брата. Гудки не йшли. Мій дихальний ритм остаточно зламався. Кімната кружляла. Артем вилетів з офісу не просто так. Він зрозумів, що його розкрили. І тепер мій брат біг від найнебезпечнішого хижака, від нашого найзатятішого ворога.

– Де він? – я нахилилася до Бориса, мій голос зірвався на відчайдушний хрип. – Куди він поїхав?!

– Я не знаю, Єво…, – Борис не зміг дати відповідь, та відповідь була в смс, що прийшло на мій номер, ледь не одразу, як я озвучила питання. Я змахнула пальцем вверх по екрану і відкрила повідомлення від Артема: «Вони мене вже знайшли…».

Телефон випав з моїх рук і з глухим стукотом вдарився об підлогу. Усередині мене щось безповоротно обірвалося. Мій правильний, контрольований світ був знищений. І я чудово розуміла, в чиїх руках тепер опинилося життя мого брата.