Розділ 6.1

ЄВА

В середині  відчувалась якась дуже крихка ілюзія спокою... Якесь погане передчуття. Жіноча інтуїція білиа на сполох. 

 Я сподівалась, що Сікорський заспокоїться, та коли він набрався нахабності припертись в мій кабінет і диктувати свої умови, вимагати від мене згоди на вечерю, при цьому, не приховуючи свою неприязнь до моєї сім’, я, м'яко кажучи, була в шоці. Та мені потрібно було абстрагуватись і відкинути ці всі події. Моя відповідь була чіткою і жодні обставини не змінять мого відношення до цієї липкої та слизької особи.

 Сівши за свій стіл, я поклала телефон поруч і звично торкнулася тачпада ноутбука, щоб вивести його зі сплячого режиму. Екран спалахнув білим. Потім сірим. А через секунду по ньому побігли нескінченні рядки червоного коду. Я насупилася, натискаючи клавіші. Жодної реакції. Телефон на столі раптово ожив, вібруючи від потоку повідомлень із корпоративного чату. Я схопила його, пробігаючи очима по тексту від головного системного адміністратора: «Збій на головному сервері. Зовнішнє втручання. Мережа заблокована». Це була атака. Жорстка, цілеспрямована хакерська атака на внутрішні бази «Вектор-Медіа».

Я зірвалася з місця, на ходу набираючи номер айті-відділу, і вискочила в коридор. Мені потрібен був Артем. Якщо хтось намагався злити наші фінансові звіти, він як генеральний директор мав негайно зв'язатися зі службою безпеки.

– Артеме! – гукнула я, прямуючи до нього.

Двері його кабінету різко відчинилися, ледь не вдаривши секретарку. Брат вилетів у коридор. На ньому не було обличчя. Шкіра стала мертовно-блідою, краватки не було, а в очах палав такий чистий, тваринний жах, якого я ніколи в ньому не бачила. Він навіть не подивився в мій бік.

– Артеме, що відбувається?! Наші сервери...

Він не відповів. Просто кинувся до ліфтів, на ходу надягаючи піджак і судомно натискаючи кнопку виклику. Двері роз'їхалися, він заскочив усередину, і кабіна миттєво поїхала вниз.

– Якого біса... – прошепотіла я, відчуваючи, як холодний піт виступає вздовж хребта.

Наступні пів години перетворилися на пекло. Я зачинилася в айті-відділі разом із програмістами. Ми відсікали зовнішні шлюзи, ізолювали фінансові бази, переводили систему в ручний режим. Мої руки тремтіли на клавіатурі, але мозок працював чітко.

– Ми відбили їх, Єво Олександрівно, – нарешті видихнув головний адмін, витираючи чоло. – Вони не встигли нічого завантажити. Сервери цілі, але ми залишимо їх в ізоляції до ранку. Це була масована спроба злому.

– Добре. Тримайте все під контролем, – я вийшла в коридор, дістаючи телефон.

Я набирала Артема вп'яте поспіль. «Абонент поза зоною досяжності». Голос оператора бив по нервах, посилюючи нудоту, що підступала до горла. Його втеча... Цей жах у його очах. Це не була реакція на атаку на нашу компанію. Тьома тікав від чогось іншого.

Я стрімко попрямувала до кабінету Бориса Петровича. Він мав знати. Вони з Артемом постійно про щось шушукалися останні кілька тижнів. Я відчинила двері без стуку, різко зачинивши їх за собою. Борис стояв біля вікна, стискаючи в руці склянку з водою. Він навіть не здригнувся, коли я увірвалася всередину. Його плечі були згорблені, ніби він раптом постарів на десять років.