Розділ 4

РУСЛАН

Моє терпіння було цікавою, складною штукою... Я вмів чекати, коли йшлося про багатомільйонні угоди або знищення конкурентів. Але Єва Завадська будила в мені такий азарт, що в мене починалась якась неймовірна нетерплячка. Ця дівчина не просто відмовлялася грати за моїми правилами,  вона нахабно вдавала, що мене взагалі не існує. Мої номери миттєво летіли в блок. Короткі повідомлення, якими я пробував підкотити, залишалися без відповіді. А сьогодні вранці Макар доповів, що мій третій букет темно-бордових «Black Baccara» успішно перетнув поріг «Вектора», але ніякого зворотного звʼязку я не отримав. Ігнорувати мене було найгіршою стратегією, яку Завадська могла обрати.

Я залишив авто біля головного входу в їхній бізнес-центр. Місцева охорона виявилася жалюгідною пародією на безпеку. Їм вистачило одного мого важкого погляду, щоб забути про інструкції та перепустки. Я піднімався на поверх Єви, відчуваючи, як із кожним кроком у крові гупає знайомий мисливський інстинкт.

Бліда секретарка смикнулася з крісла, коли я штовхнув двері кабінету без стуку.

– Маша, я ж просила… – пролунав невдоволений голос Єви. Вона сиділа за столом, зосереджено втупившись у монітор. Голос діловий, робочий. Але варто було їй підняти погляд, як ця ідеальна маска офісної шишки дала тріщину.

– Ваша секретарка дуже багатозадачна людина, вона грала в "Павука", фарбувала нігті і плечем тримала мобільний, тому просто не встигла мене зупинити. Не сваріть її, Єво Олександрівно, – кинув я, переступаючи поріг.

Секретарка щось злякано пробелькотіла мені в спину.

– Машо, зачини двері і перечитай посадову інструкцію, – Завадська видавила це напрочуд спокійно, хоча я бачив, яких зусиль їй коштував цей контроль.

Замок клацнув. Я не поспішав. Я обвів очима кабінет і зразу зачепився за кошик для сміття. Там, жорстко переламані навпіл, валялися мої троянди, а поруч і зім'ята картка з букету. Губи самі розтягнулися в лукавій усмішці.
Завадська огризалася. Відчайдушно, зло захищала свої ілюзорні кордони. Цей опір заводив сильніше за будь-яку покірність.

– Що ви тут робите? – вона різко підвелася. Її тонкі пальці вчепилися в край стільниці. Будує мур між нами.

– Моя охорона мала вас зупинити, – додала дівчина, намагаючись тримати командний суворий тон.

– Ваша охорона отримує зарплату, якої не вистачить навіть на мій обід, Єво Олександрівно, чого Ви ще від них очікували? – я повільно рушив у її бік. – Ви відхиляєте мої дзвінки. Ламаєте квіти. Довелося приїхати особисто, щоб перевірити, чи немає у вас проблем із зором та слухом, – я зупинився впритул до столу. Звідси було добре видно те, що Єва ховала від інших, як швидко здимаються її груди під суворою блузкою, як панічно б'ється пульс на шиї. Від неї пахло холодною свіжістю, але крізь цей аромат чітко пробивав чистий адреналін і страх.

– У мене немає жодних проблем. У мене просто відсутнє бажання спілкуватися з вами, Руслане Олеговичу, – Єва задерла підборіддя, витримуючи мій погляд. Не здається. – Ми по різні боки барикад. Ваша присутність тут – це відверта неповага до моєї родини.

Я нахилився вперед, спершись долонями на край її столу. Навис над Євою, жорстко пресуючи своїм авторитетом. Вона інстинктивно напружилася, але змусила себе залишитися на місці.

– Ваша родина – це зграя наляканих слабаків, які ховаються за вашою спиною, – мій голос став низьким і жорстким. – Я запрошую вас на вечерю. Сьогодні о восьмій.

– Ні, – відповідь вистрелила з її губ різко, хедшот... Я дивився на її вперто стиснутий рот і відчував дике бажання просто стерти з неї цю правильність. Вона ще не розуміла, з ким вирішила помірятися силами.

– Ви не зрозуміли, Єво Олександрівно, – я повільно підняв руку. Мій палець жорстко, з натиском провів по тильній стороні її долоні, якою вона трималася за стіл. Шкіра під моїм дотиком виявилася крижаною.

– Це було не прохання. Я не звик чути відмови. Тим більше від жінок, які мене зачепили, – відрізав я, вдавлюючи її своїм поглядом.

Завадська різко відсмикнула руку, наче обпеклася. В її зелених очах спалахнула чиста, нерозбавлена лють.

– Завадські не зустрічаються зі своїми ворогами. Якими б самовпевненими вони не були, – процідила дівчина з такою зневагою, яку я ще обов'язково випалю з неї дотла. – А тепер залиште мій кабінет. Або я викличу поліцію.

Я повільно випростався. Жодного зайвого руху. Я міг би натиснути сильніше. Міг би змусити її піти зі мною прямо зараз, продемонструвавши, як легко зламаю її картонний бізнес. Але це було б занадто просто. Я хотів, щоб вона сама загнала себе в глухий кут.

– Ваша відданість родині гідна поваги, – сухо кинув я, розвертаючись до виходу. Своє я отримав, побачив її реакцію на мене і прихований за гонором страх. – Але коли цей корабель піде на дно, Єво Олександрівно, ніхто з них не кине вам рятівного круга.

Я попрямував до дверей. Завадська думала, що послала мене і виграла раунд. Наївна зеленоока дівчинка.  "Вектор" вже повільно, але впевненно тоне, ледь тримаючись на плаву. А я просто стоятиму на березі. Стоятиму й чекатиму, коли Єва сама прийде благати мене про порятунок.