Розділ 3

ЄВА

Минув тиждень після того клятого благодійного аукціону, але відчуття липкої павутини, в яку я необачно наступила, не зникало ні на хвилину. Я сиділа за столиком у затишній кав'ярні в центрі міста, механічно помішуючи ложечкою давно остиглий еспресо. Марта сиділа навпроти, уважно вивчаючи моє обличчя. Вона завжди вміла читати мене, як відкриту книгу, навіть коли я ховалася за найтовстішою корпоративною маскою.

– Ти виглядаєш так, ніби третю ніч поспіль спиш із відкритими очима, – констатувала подруга, відпиваючи свій лате. – Що відбувається, Єво?

– Якби ж я розуміла, – я гірко зітхнула, відкидаючи ложечку на блюдце. – Проблема в тому, що Руслан Сікорський виявився справжнім маніяком. Він ніби збожеволів.

Марта ледь не похлинулася кавою. Її очі розширилися від непідробного подиву.

– Сікорський? Той самий Сікорський, який спить і бачить, як знищити ваш бізнес? Що він зробив?

– Краще запитай, чого він не робить, – я потерла скроні, відчуваючи, як під шкірою починає битися пульс. – З наступного ж ранку після аукціону почалося якесь божевілля. Його дзвінки з різних номерів. Я їх блокую, а вони з'являються знову. Потім повідомлення. А квіти... Марто, це взагалі окрема історія, – я здригнулася, згадавши важкий, задушливий аромат, який тепер асоціювався в мене виключно з небезпекою.

– Він надсилає їх мені просто в офіс. Темно-бордові троянди, майже чорні. «Black Baccara». Вони виглядають не як залицяння, а як похоронний вінок для моєї нервової системи. Пахнуть так важко, що в кабінеті неможливо дихати. Я наказала секретарці викидати їх у смітник ще до того, як вони потраплять на мій стіл, але сам факт... Він мітить територію.

Марта насупилася. Її грайливий настрій миттєво вивітрився, поступившись місцем тривозі.

– Це вже не схоже на звичайні корпоративні ігри чи спробу вивести тебе з рівноваги. Це схоже на одержимість. Він тебе пресує.

– Саме так! – я подалася вперед, мимоволі знизивши голос. – Він хворий. Учора я вийшла на обід у той невеликий італійський ресторанчик біля офісу, куди ходжу роками. І вгадай, хто «випадково» опинився там само? Він підійшов так безшумно, що я спочатку відчула запах його нудотного парфуму. Сікорський став над моїм столиком і своїм спокійним, владним тоном запропонував скласти мені компанію.

– І що ти? – затамувала подих подруга.

– Сказала, що дуже поспішаю. Кинула гроші за обід на стіл і ледве не бігом вилетіла звідти, – я скривилася, згадуючи свою ганебну втечу і те, як зрадницьки тремтіли коліна. – Він тільки стояв і дивився вслід із тією своєю фірмовою хижою посмішкою. Знаєш, ніби крокодил, який просто дає жертві фору, бо абсолютно впевнений, що вона все одно нікуди не дінеться.

Я відвела погляд до панорамного вікна. За склом кудись поспішали люди, вирувало звичайне життя, від якого я раптом відчула себе повністю відрізаною. Сікорський увірвався в мій ідеально розпланований графік і почав руйнувати його зсередини. Він не нападав відкрито. Він просто створював вакуум навколо мене, заганяв у параною, змушуючи постійно озиратися і чекати удару.

– Тобі треба бути вкрай обережною, – серйозно сказала Марта, накривши мою холодну руку своєю. – Такі чоловіки, як Руслан, не звикли чути «ні». Вони сприймають відмову як виклик, як червону ганчірку. Ти зачепила його его на тому аукціоні, Єво. І тепер він гратиметься з тобою, поки йому не набридне. Або поки не зламає твою волю.

– Нехай спробує, – я випрямила спину, відчуваючи, як страх поступово переплавляється у звичну, рятівну злість. – Я не збираюся грати за його правилами і піддаватися на ці психологічні фокуси. Ігнор – це найкраща зброя проти таких самозакоханих виродків. Побачить, що я не реагую ні на квіти, ні на його присутність, і знайде собі іншу іграшку...

Як же я помилялась...