Розділ 1

ЄВА

Стовпчики цифр на моніторі зливалися в одну суцільну сіру лінію. Я потерла скроні, відчуваючи, як тупий біль повільно розповзається по тілу, ніби токсин. Фінансовий звіт «Вектор-Медіа» за останній квартал нагадував складний картковий будинок, який тримався виключно на моїй впертості та кількох вдалих контрактах, вигризених у конкурентів.

Повітря в кабінеті здавалося застояним, важким. Двері відчинилися після м'якого стуку. Борис Петрович, давній партнер мого покійного батька і єдина людина в компанії, якій я довіряла беззастережно, зайшов усередину. У його руках були два паперових стаканчики з кавою. Він поставив одну переді мною, тепло посміхнувшись.

– Ти знову сидиш тут до ночі, Євонько, – його голос був м'яким, по-батьківськи турботливим. Він опустився в крісло навпроти, виглядаючи таким самим втомленим, але надійним, як і завжди. – Тобі варто відпочити. Залиш ці папери.

– Я відпочину, коли дебет зійдеться з кредитом, Борисе Петровичу, – я з вдячністю обхопила гарячий стаканчик, вдихаючи аромат міцної арабіки. – Артем знову прострочив платежі з підрядниками. Йому тридцять років, а він досі керує компанією так, ніби це його студентський стартап. Звідки ця діра в бюджеті?

Борис важко зітхнув і потер перенісся.

– Затримка траншу від інвесторів. Нічого критичного, дівчинко. Артем уклав невелику додаткову угоду з рекламниками, якраз перекриємо касовий розрив. Він намагається, Єво. Просто його методи трохи... імпульсивні.

– Імпульсивні? – я гірко усміхнулася. – Мені двадцять п'ять, дядьку Боря, але я почуваюся його старшою сестрою, яка постійно ходить за ним із ганчіркою і підтирає наслідки його рішень.

– Я поговорю з ним, – Борис м'яко накрив мою руку своєю широкою долонею. Від цього жесту стало спокійніше. – Залиш фінанси на мене. Я сам розберуся з банками завтра. А ти їдь додому. Твій батько не пробачив би мені, якби побачив, як ти себе заганяєш.

Я подивилася на нього і відчула, як напруга трохи відпускає плечі. Борис був нашою єдиною опорою. Якби не він, я б давно зламалася під вагою цього бізнесу та відповідальності за брата.

– Дякую, Борисе Петровичу. Щиро, – промовила я, закриваючи кришку ноутбука.

Вечірній Київ зустрів мене прохолодним вітром і дратівливими гудками заторів. Улюблений винний бар Марти ховався в одному зі старих двориків Подолу. Напівтемрява, м’яке джазове звучання та терпкий аромат дорогого мерло створювали ілюзію нормального життя. Того життя, від якого я добровільно відмовилася.

Марта вже сиділа за нашим столиком у кутку. Її яскраво-червона помада і розслаблена, впевнена поза були повною протилежністю моєму строгому діловому костюму вугільного кольору, який я носила як уніформу і захист від зовнішнього світу.

– Ти виглядаєш так, ніби щойно власноруч поховала останню надію людства, – Марта посунула до мене келих із темно-рубіновою рідиною. – Пий. Тобі потрібно розслабити м'язи обличчя, поки вони не застигли в цій масці крижаної стерви назавжди.

– Дуже смішно, – я зробила великий ковток. Алкоголь приємно обпік горло, трохи знімаючи блоки в тілі. – Артем знову щось утнув. Добре, що Борис узяв це на себе, інакше я б збожеволіла. Я просто втомилася бути постійним контролером.

– Єво, зупинись, – Марта раптом стала серйозною. Вона потягнулася через стіл і вчепилася в мої пальці. – Йому тридцять років! Тридцять, чорт забирай! А ти в свої двадцять п'ять поводишся як виснажена мати проблемного підлітка. Ти поклала свою молодість на вівтар «Вектора» і брата, який навіть не усвідомлює масштабів твоєї жертви.

– Це мій обов'язок, Марто. Батько просив наглядати за ним...

– Батько просив наглядати, а не ставати для нього нянькою! – різко перебила вона. – Коли ти востаннє була на побаченні? Коли купувала білизну не базового кольору, а просто для того, щоб почуватися жінкою? Ти перетворилася на функцію, Єво. Ідеально налагоджений механізм для заробляння грошей і вирішення чужих проблем.

Я опустила погляд на свій келих, розглядаючи червоні відблиски на склі. Її слова були абсолютно вірними. Кожен мій день був схожий на попередній, нескінченні звіти, боротьба з конкурентами, спроби врятувати Артема від наслідків його ж дурості. У цьому графіку зовсім не було місця для мене самої.

– Наступного тижня великий благодійний аукціон, – тихо сказала я, намагаючись змінити тему. – Еліта міста, політики, інвестори. Я йду туди як представник нашої ради директорів.

Марта закотила очі і важко зітхнула, відкидаючись на спинку оксамитового дивана.

– Знову робота. Жодного просвітку, – вона похитала головою, але в її очах з'явився хитрий блиск. – Але знаєш що? Одягни туди щось таке, що змусить чоловіків забути про справи. Хоча б на один вечір перестань бути фінансовим директором Завадською. Зніми цей панцир. Будь жінкою!

Я мовчки допила вино. Марта мала рацію, і ця правда гірчила на язиці сильніше за алкоголь. Я обіцяла собі, що спробую розслабитися. Але я ще не знала, що саме на цьому аукціоні я зустріну погляд, який назавжди знищить моє спокійне життя. Погляд чоловіка, для якого моє бажання бути живою стане лише черговим приводом для жорстокого підкорення.