ПРОЛОГ

ЄВА

Кожна секунда в цьому ліфті наближала мене до прірви. Цифри поверхів на електронному табло змінювалися з невблаганною швидкістю, відраховуючи останні миті моєї свободи. Мої пальці судомно стискали тонкий пластик папки, поки дихання збивалося у рваний, хворий ритм.
Двері роз'їхалися в боки абсолютно беззвучно.
Цей простір тиснув. Масивні стіни офісу на верхньому поверсі, оббиті темним деревом, поглинали звук моїх кроків. Повітря тут було густим, отруєним ароматом гіркого уду та абсолютної, беззаперечної влади.

Я зупинилася за крок від важкого столу. Навпроти мене в глибокому кріслі сидів чоловік, який одним розчерком пера вирішував долі тих, хто мав необережність перейти йому дорогу.
Руслан Сікорський.
Він ліниво, вальяжно прокрутив у пальцях важку кришталеву склянку з бурштиновою рідиною. Лід сухо клацнув об стінки. Цей звук різонув по натягнутих нервах, змушуючи мої нігті вп'ястися у долоні до болю.

Я поклала на поліровану поверхню столу металеву флешку і папку та сіла в крісло.
–Тут усе, – мій голос прозвучав жалюгідно тихо, хоча я з усіх сил намагалася триматись гордо. – Артем повернув коди. Він нічого не скопіював. У папці документи на мій будинок, контрольний пакет акцій «Вектор-Медіа» і доступи до всіх моїх рахунків. Візьми це. Покрий свої збитки. І відпусти мого брата.

Сікорський навіть не опустив погляду на стіл. Його важкі, вугільно-чорні зіниці були прикуті до мого обличчя. Він вивчав мене з лінивою, якоюсь садистською увагою хижака, який спостерігає за агонією загнаної здобичі. Цей погляд роздягав, препарував, стирав мою впевненість шар за шаром.

Руслан потягнувся вперед. Великі, сильні пальці з акуратним манікюром підчепили флешку. Секунда і метал з тихим плюскотом потонув у склянці з віскі.
– Твій брат  клінічний ідіот, Єво, – його баритон прозвучав низько, вібруючи, змушуючи мої коліна стати ватними. – Він вліз у мою систему. Він показав моїм конкурентам, що я вразливий. І ти справді вважаєш, що цей шматок пластику і твої дрібні заощадження здатні компенсувати мою репутацію?
– Я поверну гроші! – випалила я, роблячи відчайдушний ривок уперед. – Будь-яку суму. Тільки скажи, скільки...
– Годі.
Одне слово. Вимовлене рівно, без крику, але з такою нищівною силою, що в мене перехопило подих.
Руслан повільно підвівся. Дорогий темний костюм ідеально підкреслював широкі плечі та звірячу, небезпечну пластику. Він обійшов стіл, наближаючись до мене. Кожен його крок відлунював у моїх скронях панічним пульсом.
Я інстинктивно відсахнулась, поки спиною не втиснулась у холодну шкіру високого гостьового крісла. Відступати було нікуди.

Сікорський зупинився впритул. Його масивне тіло стало нездоланною стіною, блокуючи мені світло, кисень, будь-який шлях до порятунку. Жар, що виходив від нього, обпалював мою шкіру навіть крізь шовк блузки. Я змусила себе підняти голову, зустрічаючись із темрявою його очей, і відчула, як у шлунку скручується хворий вузол тривоги і страху.

– Я заробляю більше грошей за годину сну, Завадська, – його голос знизився до хрипкого шепоту. Він нахилився, спираючись долонями на підлокітники мого крісла, замикаючи мене в пастку. – Мені не потрібні твої копійки та акції.
Його права рука відірвалася від крісла і довгі, жорсткі пальці обхопили моє підборіддя. Захват був безжальним, чоловік силоміць задер мою голову вище, змушуючи дивитися лише на нього.
– Артему потрібен рятівний круг, – великий палець Сікорського повільно, з навмисним тиском провів по моїй нижній губі, змушуючи мене судомно вдихнути. – Бо прямо зараз мої люди чекають на дзвінок, щоб переламати йому ноги і вивезти за місто. І цим кругом станеш ти.

– Що... що ти маєш на увазі? – мій голос зламався, перетворившись на жалюгідний хрип.
Руслан схилився ще нижче. Його губи опинилися за міліметр від мого вуха. Гаряче дихання обпалило чутливу шкіру, викликавши вздовж хребта спазм, який я ненавиділа всім своїм єством, але який не могла контролювати.

– Я забираю тебе, Єво.
Ці слова впали важким камінням, придавлюючи мене до землі.

– Це рабство, – прошепотіла я, намагаючись вирвати обличчя з його сталевих пальців, але він лише посилив хватку, ледь не залишаючи синці на моїй щелепі.
– Це плата за дурість твого братика, – холодно відрізав Руслан, зазираючи мені в очі з абсолютною, маніакальною впевненістю власника. – Ти переїжджаєш у мій дім. Ти живеш за моїми правилами. Належиш мені. Жодних запитань. Жодних заперечень. І поки ти будеш слухняною дівчинкою…  Твій брат дихатиме.

Я дивилася на цього монстра в дорогому костюмі, і мозок відмовлявся сприймати реальність. Він купував мене, використовуючи найболючіше місце.
– Вибирай, Завадська, – його погляд опустився на жилку пульсу, що шалено билась на шиї, і в цьому жесті було стільки відвертого, брудного голоду, що мене занудило. – Або ти сьогодні ввечері заходиш у мою спальню, або завтра зранку забираєш брата з моргу.

Я знала, що щойно погоджусь на його умови то підпишу собі вирок. Але так само ясно я усвідомлювала, що відтепер моїм життям керуватиме Руслан Сікорський. І він не збирався мене жаліти...