Епілог розділу 36. Поза межами паперу

Ерік стояв на колінах біля ліжка, і весь світ поза цією кімнатою — замок, інтриги Ларенсів, Верховний суд і навіть сама Корона — раптом знецінився. Його пальці обережно переплелися з тонкими, холодними пальцями Вілени. Вона була виснажена, її дихання ледь коливало груди, але погляд залишався тим самим — поглядом жінки, яка не належить нікому, крім себе.

— Мені байдуже на парі, Вілено, — повторив він, і його голос, зазвичай впевнений і владний, тепер тремтів від надміру почуттів. — Більше ніяких контрактів.

Він подивився на два невеликі згортки поруч із нею. Дівчинка, яка за умовами угоди дарувала Вілені свободу і шлях геть від нього. І хлопчик, який мав прив'язати її до його дому навіки.

— Ти вільна, — тихо сказав Ерік, дивлячись їй прямо в очі. — Ти можеш піти завтра, через місяць чи через рік. Я не триматиму тебе сином. Я не триматиму тебе папером.

Вілена ледь помітно нахмурилася, намагаючись зрозуміти, чи правильно вона чує. Лорд Ерік, який так затято бився за кожне слово в договорі, щойно розірвав його власноруч.

— Але… — він на мить зам’явся, — я прошу тебе залишитися. Не як матір спадкоємця. Не як частину парі. А тому, що цей дім порожній без твого запаху полину.

Вілена мовчала довго. Вона дивилася на стелю, на світло свічок, що танцювало в кутках, а потім знову на чоловіка, який вперше за весь час не вимагав, а просив.

— Ти розумієш, що це означає? — прошепотіла вона. — Дівчинка-відьма і хлопчик-лорд. Твій батько збожеволіє від цієї суміші.

Ерік нарешті посміхнувся — вперше за цю ніч щиро й легко. — Нехай божеволіє. У Майкла теж скоро будуть турботи. Ми з ним обіцяли королю порядок, але, здається, ми принесли в цей світ щось набагато цікавіше.

Вілена ледь стиснула його руку у відповідь. Це не була клятва перед вівтарем. Це не був підпис на документі. Це був вибір, зроблений у тиші мисливського будиночка, далеко від чужих очей.

— Добре, — нарешті видихнула вона, заплющуючи очі. — Але пам’ятай, Еріку… я все ще можу прийти до тебе вночі непоміченою. Тільки тепер мені не потрібно ховатися від варти.

Він засміявся, притискаючи її руку до своєї щоки.

Буря закінчилася. Поза стінами будиночка сосни все так само шепотіли про вічність, але тут, усередині, починалася зовсім інша історія. Історія, в якій не було місця контрактам, а лише двом серцям, що нарешті билися в один такт.