Розділ 36. Ціна угоди

Життя в мисливському будиночку нагадувало довгий, теплий сон. Тут, серед шелесту вікових сосен, Вілена нарешті залишила роль цілительки — вона більше не вела прийомів і не розгадувала таємниць чужих хвороб. Дні минали за книжками в кріслі біля каміна або в довгих прогулянках лісом, де повітря пахло хвоєю та спокоєм.

Ерік змінився. Він став тінню, що невтомно оберігала її затишок. Попри те, як нестерпно йому хотілося прийти до неї вночі, просто щоб відчути її тепло поруч, він тримав себе в залізних лещатах. Він пам’ятав умови угоди: він — лише її захисник до моменту пологів. І це стримування було для нього найважчим іспитом.

Інколи тишу їхнього усамітнення порушували візити батьків або Майкла з Мірою. Ті дні були сповнені сміху та розмов про майбутнє, яке здавалося сонячним і ясним. До пологів, за підрахунками Вілени, залишалося ще щонайменше два тижні, і Ерік уже планував за кілька днів привезти з міста найкращого лікаря.

Але доля, як завжди, не питала дозволу.

Все почалося раптово. Серед ночі Вілена різко сіла в ліжку, судомно стискаючи простирадла. Біль був гострим, рваним і невблаганним. Перейми. Ерік прокинувся миттєво і вперше за довгий час втратив звичний контроль.

— Лікаря! Негайно! — його наказ прогримів у нічній тиші.

Гінець вилетів зі стайні в пітьму, але обоє розуміли — він не встигне.

— Еріку… час, — видихнула Вілена, стискаючи його руку так міцно, що побіліли пальці.

Він залишився. І тієї ночі він зробив те, чого не вчили ні в академіях для аристократів, ні на полях битв. Він приймав нове життя. Разом зі старою служницею він виконував кожну вказівку Вілени. Його руки, звиклі до ефеса меча, тремтіли, піт заливав очі, а серце билося так, ніби намагалося вирватися з грудей.

І раптом простір прорізав тонкий, наполегливий крик.

— Дівчинка… — тихо промовила служниця, обгортаючи немовля.

Вона передала згорток Еріку. Він тримав свою доньку — крихітну, теплу, реальну — і відчував, як щось у ньому остаточно переродилося. Але слідом прийшов удар. Холодний і різкий. Угода. Дівчинка означала, що Вілена вільна. Він мав її відпустити.

Саме в цей момент на подвір’я з гуркотом влетіла карета. Лікар прибув запізно — і водночас вчасно. Він швидко оцінив ситуацію і без зайвих церемоній виставив Еріка за двері.

Ерік стояв у коридорі, притулившись чолом до холодного дерева. Він усе ще відчував на долонях невагому вагу доньки. Все закінчилося… і все тільки починалося. Але слова Вілени: «Щось не так…», кинуті йому перед тим, як зачинилися двері, не відпускали. Він міряв кроками кімнату, стискаючи кулаки. У цю мить контракт не мав значення. Ні титули, ні правила, ні весь світ. Тільки вона.

І раптом — крик. Ще один. Глибший, сильніший, інший.

Ерік завмер. Світ звузився до щілини в дверях. Коли лікар нарешті вийшов, він виглядав приголомшеним.

— Лорде Еріку… — повільно сказав він, витираючи чоло. — За тридцять років практики я бачу таке лише вдруге. Близнюки. Друга дитина — хлопчик.

Світ хитнувся під ногами. Дівчинка і хлопчик. Свобода і шлюб. Кінець угоди і її неможливий новий початок.

— Я можу зайти? — хрипко запитав він. — Заходьте. Але тихо.

Він увійшов і побачив її — бліду, виснажену, неймовірно живу. Поруч лежали двоє дітей. Їхні діти. Вілена розплющила очі, і навіть зараз у них іскрилася та сама іронія, що колись його дратувала, а тепер стала найдорожчою у світі.

— Ну що, лорде… — ледь чутно мовила вона зі слабкою усмішкою. — Схоже, доля вирішила за нас. Ми обоє програли. Або обоє виграли.

Ерік опустився на коліна біля ліжка. Він обережно взяв її руку і притиснув до своїх губ. — Мені байдуже на парі, Вілено. Більше ніяких контрактів.

Весь світ поза цією кімнатою — замок, інтриги Ларенсів, Верховний суд і навіть сама Корона — раптом знецінився. Його пальці переплелися з її тонкими пальцями.

— Ти вільна, — тихо сказав Ерік, дивлячись їй прямо в очі. — Ти можеш піти завтра, через місяць чи через рік. Я не триматиму тебе сином. Я не триматиму тебе папером.

Вілена ледь помітно нахмурилася, намагаючись усвідомити почуте. Лорд Ерік, який так затято бився за кожне слово в договорі, щойно розірвав його власноруч.

— Але… — він на мить зам’явся, втрачаючи аристократичну виправку, — я прошу тебе залишитися. Не як матір спадкоємця. Не як частину парі. А тому, що цей дім порожній без твого запаху полину.

Вілена мовчала довго. Вона дивилася на вогники свічок, а потім знову на чоловіка, який вперше за весь час не вимагав, а просив.

— Ти розумієш, що це означає? — прошепотіла вона. — Дівчинка-відьма і хлопчик-лорд. Твій батько збожеволіє від такої суміші.

Ерік нарешті посміхнувся — вперше за цю ніч щиро й легко. — Нехай божеволіє. У Майкла теж скоро додасться турбот. Ми обіцяли королю порядок, але, здається, ми принесли в цей світ щось набагато цікавіше.

Вілена ледь стиснула його долоню у відповідь. Це не була клятва перед вівтарем чи підпис на документі. Це був вибір, зроблений у тиші, далеко від усього світу.

— Добре, — нарешті видихнула вона, заплющуючи очі. — Але пам’ятай, Еріку… я все ще можу прийти до тебе вночі непоміченою. Тільки тепер мені не потрібно ховатися від варти.

Він засміявся, притискаючи її руку до своєї щоки. Буря закінчилася. Поза стінами будиночка сосни все так само шепотіли про вічність, але тут починалася зовсім інша історія. Історія, в якій не було місця контрактам, а лише двом серцям, що нарешті билися в один такт.