Розділ 35. Вибір тиші

Після гучного судового процесу життя в замку стихло. Буря, що так довго вирувала, змітаючи на своєму шляху цілі роди, нарешті виснажилася й відступила. Вона залишила по собі лише штиль і ледь вловимий, терпкий присмак втоми.

Дні потекли рівно й розмірено. Більше не було раптових потрясінь, не було небезпеки, що холодною тінню чатувала за кожним поворотом коридору. Але саме в цьому спокої почали проростати зміни. Спочатку вони були майже непомітними — як перший подих весни у лютому. А потім...

Одного ранку Вілена затримала погляд на своєму відображенні в дзеркалі довше, ніж зазвичай. Живіт ледь округлився — зовсім трохи, ще не очевидно для стороннього ока, але для неї цей факт був беззаперечним. Вона повільно провела долонею по цупкій тканині сукні й на мить завмерла. Це була вже не просто таємниця, це було життя, що вимагало свого простору.

Пропозиція надійшла несподівано. Батьки Еріка покликали їх обох до малої вітальні. Леді Марія говорила спокійно, але в її м’якому голосі звучала та сама невидима сталь, якій було важко заперечити.

— Ми вважаємо, що вам варто на деякий час покинути замок, — мовила вона, розгладжуючи невидиму складку на сукні. — До самих пологів.

Вілена ледь нахилила голову, вдивляючись у жінку. — Навіщо? — запитала вона прямо, без аристократичних натяків.

— Щоб уникнути зайвих очей, — втрутився батько Еріка. В його погляді не було ворожості, лише холодна розсудливість. — І зайвих розмов. У нас є мисливський будиночок у віддаленій частині маєтку. Там спокійно. Там ви зможете... побути собою, без усього цього.

Він обвів широким жестом уявну залу, повну пліток, шепоту та чужих отруйних думок. — Візьмете лише найвідданіших людей. Тих, хто вміє мовчати.

Вілена заціпеніла. Це було надто несподівано. Вона все життя звикла до недовіри, до колючої відстороненості. До того, що її в кращому разі терплять, але ніколи не приймають. А тут... Турбота. Спокійна, продумана, справжня. Це відчуття вибивало з рівноваги сильніше, ніж будь-яка загроза.

— Це зайве, — нарешті вимовила вона, намагаючись повернути собі звичну броню. — Ларенси більше не становлять небезпеки.

Ерік не дав батькам вставити жодного слова. Він зробив крок до неї — стрімкий і впевнений. — Справа не в Ларенсах.

Він дивився на неї впритул. В його очах не було сумніву, лише тверда, як скеля, рішучість. — Угода була — до пологів. Ти під моїм захистом.

Він підійшов ще ближче, так, що вона відчула тепло його тіла. — І це не обговорюється.

Вілена ледь примружилася, вивчаючи його обличчя. У його словах не було тиску чи бажання підкорити. Але була непохитність. І щось іще — тепле й глибоке, що вона поки не наважувалася назвати навіть подумки.

Вона могла б посперечатися. Могла б розвернутися й піти. Могла б просто зникнути, розчинитися в лісових туманах, як робила це завжди, коли світ ставав занадто тісним. Але цього разу...

Вілена лише тихо, майже нечутно видихнула. — Добре.

І вперше за довгий час це коротке «добре» не звучало як вимушена поступка чи поразка. Швидше це був її перший усвідомлений вибір на користь когось іншого.