Розділ 34. Ціна правди

Підготовка до суду над Ларенсами тривала більше місяця. Це був важкий, виснажливий час, коли кожен день здавався битвою на виживання. Докази не знаходилися самі собою — їх буквально виривали із застиглого минулого. Свідчення не давалися добровільно — їх добували крок за кроком, долаючи заціпенілий страх свідків перед впливом, який Ларенс усе ще мав, навіть перебуваючи за ґратами.

Його ім’я досі відкривало двері в кулуарах влади. Його гроші змушували мовчати тих, хто бачив забагато. Його зв’язки плутали сліди, створюючи ілюзію невинності.

Але цього разу всього цього було недостатньо.

Майкл і Ерік працювали разом, як єдиний механізм. Без пауз. Без відступів. Вони не дозволяли справі згаснути в паперовій тяганині, не давали страху повернути все назад у тінь. Кожен день приносив новий уламок правди, і кожен такий уламок дедалі більше оголював масштаб злочину.

Переломним став допит головного помічника Ларенса. Чоловік тримався довго, занадто довго, захищений вірністю чи жахом перед господарем. Але навіть найміцніші стіни тріскають, коли тиск стає нестерпним. І він зламався.

— Вона… була лише приманкою, — хрипко промовив він, не піднімаючи очей від підлоги. — Відьма… нам була потрібна лише для того, щоб він прийшов.

Тиша в залі суду стала такою густою, що її, здавалося, можна було торкнутися рукою.

— Лорд Ерік мав загинути там. Разом із нею, — слова падали важко, наче свинець. — Їхні тіла мали втопити в болоті. Щоб не залишилося нічого. Жодного доказу. Жодного сліду. Тільки чутки про те, що вони втекли разом і згинули в нетрях.

Хтось у залі тихо, судомно видихнув.

— А потім… — помічник важко ковтнув, — лорд Ларенс планував скористатися горем родини Еріка. Ослабити їхній вплив, посіяти хаос. І зрештою — забрати їхні землі. Він казав… що це справедливо. Плата за відмову його доньці. За приниження його честі.

Після цих слів приховувати вже не було чого. Факти склалися в одну картину — холодну, чітку й безжальну. Це не був злочин пристрасті, це був холодний розрахунок ката.

Коли слово надали самому Ларенсу, він мовчав довго. Занадто довго. А потім повільно підняв голову. В його погляді не було ні краплі каяття — лише крижана зневага до всіх присутніх.

— Я зробив те, що вважав правильним, — сказав він рівно. — Світ належить тим, хто бере, а не тим, хто чекає дозволу. Ви судите мене за силу, якої самі боїтеся.

Жодного виправдання. Лише фанатичне переконання у власній правоті.

Верховний суд виніс рішення без затримки. Вирок був суворим, як сама історія: Елену залишили в довічному ув’язненні — жити в тіні своєї ганьби. Лорда Ларенса засудили до страти за державну зраду та спробу вбивства аристократа. Його дружину відправили до віддаленого монастиря без права повернення до світського життя. А всі володіння та багатства роду, що будувалися століттями, відійшли короні.

Коли суддя закрив фоліант, у залі запанувала тиша. Вона не була тріумфальною. У ній не відчувалося радості чи полегшення. Вона була важкою, майже могильною. Бо справедливість іноді приходить не як велична перемога з фанфарами, а як остаточний, незворотний кінець.

Ерік стояв нерухомо, дивлячись у порожнечу. Він виграв. Вони виграли. Він захистив Вілену, захистив майбутнє своєї дитини й честь свого імені. Але ціна цієї перемоги — кров, зрада і зруйновані життя — ще довго відлунюватиме в його серці, нагадуючи про те, як близько він був до того, щоб втратити все.