Розділ 33. Подвійне благословення

Коли вони повернулися до палацу, втома лежала на плечах обох, наче важкі залізні плащі. Дорога, виснажлива напруга, важка розмова з королем — усе це витягло останні сили. Ерік відчував, як усередині все застигло в очікуванні найгіршого, а Майкл зберігав звичну маску спокою, хоча його пальці все ще міцно стискали руків’я меча.

Але те, що вони побачили, переступивши поріг, змусило їх зупинитися.

У кімнаті було світло. Не від мерехтливих свічок у золотих канделябрах, а від самих голосів, що лунали всередині. Вілена і Міра сиділи поруч, і між ними текла жива, тепла розмова. Легка, щира, майже дзвінка — як щебет пташок після довгої, морозної зими.

Вони сміялися. І в цьому сміху не було ні страху, ні відлуння болю останніх днів. Лише чисте, нестримне життя.

Майкл і Ерік переглянулися. На мить вони просто завмерли, замилувавшись цією картиною, яка здавалася занадто ідеальною для їхнього жорстокого світу.

Ерік підійшов першим. Без жодного зайвого слова він зупинився біля ліжка Вілени й обережно торкнувся її обличчя кінчиками пальців — ніби перевіряючи, що вона справді тут, що це не марево виснаженого розуму. Жива. Тепла. Поруч. Він повільно нахилився і притулився своїм чолом до її чола, заплющивши очі.

— Я так злякався… — тихо видихнув він.

У цих трьох словах було більше правди й болю, ніж він коли-небудь дозволяв собі висловити вголос за все своє життя.

Майкл тим часом підійшов до Міри. Він обійняв її, притискаючи до себе, і одразу відчув — щось змінилося. Це не було чимось різким чи помітним для стороннього ока, але він знав свою дружину занадто добре. Вона усміхалася занадто таємничо, навіть для неї.

— У вас усе добре? — Майкл підняв брову, придивляючись до її сяючих очей.

— Так, — замість Міри засміялася Вілена, і в її голосі вперше прозвучала нотка веселої лукавості. — Якщо, звісно, ти готовий ділити свою дружину ще з кимось.

Майкл примружився. У його погляді на мить промайнув звичний хижий блиск, але за секунду він змінився повним, майже безпорадним нерозумінням.

— Що?..

Він повільно перевів погляд на Міру. Вона нічого не сказала словами — вони були зайвими. Вона лише мовчки, з неймовірною ніжністю, поклала руку на свій живіт.

Тиша в кімнаті, здавалося, тріснула, наче тонка крига навесні.

— Ти… жартуєш? — видихнув Майкл. Голос принца, який щойно диктував волю королю, здригнувся.

Вона лише усміхнулася у відповідь. І цього було достатньо.

Майкл підхопив її на руки, закружляв по кімнаті, не стримуючи шаленої, щирої радості, яка виривалася з самих грудей.

— Я так тебе кохаю! — сміявся він, притискаючи її до себе. — Ти найкраща… чуєш? Найкраща у світі!

Міра сміялася разом із ним, міцно хапаючись за його плечі, і її щастя заповнювало кожен куточок зали.

Ерік і Вілена мовчки дивилися на них. І в цю мить між ними теж панувала тиша, але зовсім інша. Тиха. Глибока. Наповнена чимось, що ще не мало назви, але вже пустило коріння в їхніх серцях.

Ерік мимоволі подумав, що у Майкла з Мірою все відбувається природно, без зайвих пояснень. Наче вони давно знайшли відповідь на те головне питання, яке він сам лише починав формулювати в думках. Вперше за довгий час він відчув щось схоже на заздрість — але світлу, ту, що не ранить, а змушує хотіти більшого. Хотіти такого ж спокою. Такої ж певності.

Поруч тихо дихала Вілена. Жива. Його… і водночас зовсім не його. Поки що. Але він уже знав, що зробить усе, аби ця тиша тривала вічно.