Розділ 32. Тихе світло

Свідомість поверталася повільно, наче Вілена підіймалася на поверхню з глибокої, темної товщі води. Спочатку було лише світло — м’яке, розмите, воно не різало очі, а лагідно торкалося повік.

Потім прийшли відчуття. М’яка білизна, тепло ковдри та незвична, але заспокійлива чужа присутність поруч. Вілена спробувала поворухнутися, але тіло відгукнулося глибокою, виснажливою слабкістю. Навіть вдих здавався зусиллям, на яке не вистачало сили легенів.

— Не рухайся, — тихо пролунав голос поруч.

Знайомий голос. Спокійний, але просякнутий прихованою тривогою. Вілена повільно розплющила очі. Поряд із ліжком сиділа Міра. У її погляді було стільки напруги, що Вілені навіть без пояснень стало зрозуміло: вона була за крок від безодні.

— Ерік з Майклом тебе врятували, — м’яко сказала Міра, помітивши питання в очах подруги. — Ти в безпеці. Зараз ти в палаці Майкла.

Вілена мовчала, дозволяючи словам повільно вкладатися в голові. Безпека. Врятували. Вона жива. Свіже повітря палацових покоїв пахло лавандою, а не вологою підвалу.

— Зараз вони у короля, — продовжила Міра, стиснувши губи. — Просять Верховного суду для Ларенсів. Щоб ні донька, ні батько більше ніколи не змогли стати вам загрозою. Цього разу їм не допоможуть жодні зв’язки.

Вілена лише ледь помітно видихнула. Лють Ларенса здавалася тепер чимось далеким, наче страшний сон, що розсіявся з першим променем сонця.

Міра спостерігала за нею з особливою ніжністю. — Для мене, — додала вона вже трохи тепліше, — була велика і дуже приємна несподіванка дізнатися, що у вас буде дитина. Ерік… він сам не свій від цієї новини.

Вілена перевела на неї погляд. Втомлений, але вже ясний. Тепер, коли туман у голові розсіявся, перша думка була лише про одне. — З нею все добре? — голос Вілени був ледь чутним шепотом. — Так, — кивнула Міра, накриваючи її руку своєю. — Ти сильніша, ніж сама про себе думаєш. Маля в порядку.

Куточок губ Вілени ледь здригнувся у слабкій подобі посмішки. Вона мовчала довгу хвилину, вдивляючись в обличчя Міри, а потім тихо сказала: — Міра… я тебе теж вітаю. — З чим? — не зрозуміла та, трохи здивовано піднявши брови.

— З майбутньою дитиною.

Міра моргнула. Кілька секунд вона просто дивилася на Вілену, намагаючись зрозуміти, чи це не наслідок виснаження або марення. — Що?.. — у її голосі прозвучало щире, майже дитяче здивування.

Вілена дивилася на неї спокійно. Втомлено, але з тією впевненістю, яку дає лише дика кров і знання природи. — Я бачу. Твоє тіло вже почало співати іншу пісню.

Тиша, що запала в кімнаті, була майже фізичною. Міра повільно опустила погляд на свої руки, що лежали на колінах. І раптом… усередині ніби щось клацнуло. Пазл, який вона не хотіла збирати, став цілим.

Постійна втома останніми тижнями. Несподіваний, гострий голод у найдивніший час. Непереборне бажання спати навіть посеред білого дня, коли навколо кипіло життя. Вона списувала це на нерви, на тривогу за Вілену, на напругу в палаці… на все, що завгодно, крім очевидного.

Її подих трохи збився. Три роки. Три роки з того дня, як вона потрапила в цей світ, пройшла крізь магічну галявину і стала нареченою Майкла. Три роки очікувань і надій, які вона вже почала потроху ховати в глибині серця.

І тільки зараз… Вона підняла погляд на Вілену. В очах Міри заблищали сльози — щось нове, тихе, ще зовсім невпевнене, але неймовірно світле. — Це… це справді правда? — майже пошепки запитала вона.

Вілена ледь помітно кивнула. — Так. Твоя дитина вже з тобою.

І вперше за довгий час у цій розкішній, холодній палацовій кімнаті стало не просто тихо. Стало по-справжньому тепло — так, як буває лише там, де зароджується нове життя, всупереч усім підступам ворогів.