Розділ 28. Ціна ввічливості

Мисливський будинок Ларенсів зустрів їх оманливим спокоєм. Надто вивірена тиша, занадто чисті доріжки — усе тут кричало про те, що господарів попередили.

Майкл прибув відкрито. Він не поспішав, знімав рукавички з тією лінивою грацією, яка зазвичай притаманна людям, що приїхали просто вбити час за розмовою. — Лорд Ларенс, — промовив він, ледь помітно нахиливши голову. — Давно хотів оглянути ваші угіддя. Кажуть, ви цього року перевершили самі себе в розведенні хортів.

— Ви завжди бажаний гість, ваша високосте, — відповів Ларенс рівно. Його обличчя було непохитним, як скеля.

Вони сіли в залі біля каміна. Вино, легкі закуски, розмови про полювання, погоду та податки. Майкл говорив багато — несподівано багато для людини, яка зазвичай цінує кожне слово. Він розгортав довгі, хитромудрі теми, чіплявся за деталі й тягнув час, ніби намагаючись заповнити кожну секунду цієї вистави.

— До речі, — зауважив Майкл, роздивляючись рубіновий колір вина у келиху. — Чув, що у ваших краях останнім часом стало… цікавіше. Люди вигадують усіляке. — Люди завжди вигадують, коли їм бракує роботи, — холодно відповів Ларенс.

— Безумовно. Хтось шепоче про зникнення. Хтось — про дивні екіпажі на лісових дорогах. Але ж це, звісно, лише балачки. Сподіваюся. Їхні погляди зустрілися. У повітрі запахло озоном, як перед блискавкою. Обидва знали: це не візит ввічливості. Це облога.

Тим часом Ерік уже був у будинку. Без розкішного камзола, у простому темному одязі, який робив його тінню серед тіней. Разом із ним — мовчазні професіонали з таємної поліції. Вони не мали права тут бути, і діяли відповідно: тихо, швидко, зрізаючи кути й не залишаючи слідів.

Перший обхід не дав нічого. Кімнати пахли воском і дорогою деревиною. Все було чисто. Занадто чисто для будинку, де ховають викрадену жінку. — Її тут немає, — прошепотів офіцер, стискаючи руків'я ножа. Ерік мовчки похитав головою. Його серце, яке до цього шалено калатало, раптом стихло. Він відчував її. Це не було логікою, це був той самий дикий інстинкт, який Вілена пробудила в ньому. — Вона тут. Шукайте глибше.

Вони спустилися до господарських будівель, де повітря пахло вологою, сирим м'ясом і землею. І саме там Ерік помітив невідповідність. Двері до одного з підвалів виглядали надто новими для старого маєтку, а замок був масивним, ніби за ним тримали не овочі, а державну казну.

— Відчиняй, — тихо наказав Ерік.

Двері піддалися не одразу. А коли нарешті відчинилися, темрява й холод хлинули назустріч. Ерік увірвався всередину першим. На сирій підлозі, серед цвілі й каміння, він побачив її. Зв’язана. Нерухома. Біла, як мармур.

— Вілено… — цей видих був схожий на молитву. Він опустився поруч, торкаючись її шиї. Пульс був слабким, ледь відчутним, але він був. Вона була жива. — Швидко! Розв’язати! Виносимо її!

І саме в цей момент тишу розірвав крик вартового, який випадково зазирнув у підвал: — Вони тут! Тривога!

У залі засідань Майкл замовк на півслові. Він повільно, з навмисним дзвоном, поставив келих на стіл. — Здається, щось сталося, лорде Ларенс, — сказав він спокійно. Його очі тепер не усміхалися — вони світилися холодним металом.

Ларенс уже підводився, рука мимоволі тягнулася до пояса, але було запізно. У коридорах спалахнула сутичка. Скрегіт сталі, тупі удари, вигуки — гра в дипломатію закінчилася.

Ерік вилетів із будинку, притискаючи Вілену до грудей. Вона була легкою, занадто легкою, наче з неї випили всю силу. Його люди тримали коридор, вибудовуючи живий щит. Крок за кроком, удар за ударом — вони пробивалися до виходу.

Коли Ерік зупинився на сходах перед Майклом з непритомною дівчиною на руках, усе остаточно змінилося.

Майкл подивився на бліде обличчя Вілени, на сліди мотузок на її зап’ястях, на Ларенса, який вибіг слідом, блідий від люті. — Лорд Ларенс, — голос Майкла став таким холодним, що, здавалося, саме повітря навколо почало замерзати. — Ви щойно пояснили мені більше, ніж будь-які шпигунські звіти.

Запала тиша, в якій було чути лише важке дихання Еріка. — Викрадення. Незаконне утримання цілительки. Замах на життя жінки під захистом корони, — Майкл зробив крок вперед, і його постать здалася Ларенсу величезною тінню самої смерті. — Тепер у мене є всі підстави діяти відкрито. І повірте, мій суд буде не таким ввічливим, як ця вечеря.

Ерік не слухав їх. Він міцніше притиснув Вілену до себе, відчуваючи, як її серце слабко б'ється об його груди. Йому було байдуже до законів, до Ларенса, до всього світу. Він просто знав: він її не віддасть. Більше ніколи.