Розділ 27. Порожнеча, що кричить

Ранок починався як зазвичай, але для Еріка в ньому вже бракувало кисню. Він звик, що його день починається не з кави чи доповідей управителя, а з того, що він крадькома, крізь вікно кабінету, спостерігає за внутрішнім двором. Він чекав того моменту, коли відчиняться важкі двері її «аптеки» і з’явиться вона — зосереджена, з туго заплетеним волоссям і тим особливим виразом обличчя, який казав усьому світу: «Не заважайте мені працювати».

Але сьогодні двері залишалися зачиненими.

Щось було не так. Це відчувалося шкірою, наче передчуття електричного розряду в повітрі. Ерік пройшов коридором, намагаючись переконати себе, що він просто став занадто недовірливим. Можливо, вона поїхала за травами? Чи просто вирішила виспатися після важкої ночі?

Він спустився у двір. І тут його обдало справжнім холодом.

Там не було звичної черги. Ні тихих голосів, ні штовханини, ні матерів, які заколисують немовлят, сидячи на лавках під стіною. Лише порожнеча. Сухе листя повільно котилося по камінню, і цей звук здавався Еріку гучнішим за барабанний бій. Порожнеча біля її дверей виглядала неприродно, майже зловісно.

Він прискорив крок, майже переходячи на біг. Різко смикнув ручку її аптеки — замкнено. Він розвернувся і майже полетів до її покоїв, ігноруючи здивовані погляди слуг.

Він увірвався всередину без стуку. Порожньо. Ліжко було ідеально застелене, повітря застигло. Жодного руху.

— Вона поверталася? — коротко запитав він у служниці, яка саме проходила повз із оберемком білизни. Дівчина зблідла, побачивши вираз його обличчя. Вона ніколи не бачила лорда таким — із застиглим поглядом і білими плямами навколо губ. — Ні, мілорде… зранку вийшла, взяла сумку з інструментами — і більше не з’являлася. Ми думали, вона у вас…

Ерік не дослухав. Він вискочив на вулицю, де сонце вже починало припікати, але він відчував лише мороз під шкірою. — Хто її бачив останнім?! — крикнув він так, що варта на стінах здригнулася.

Охоронці біля воріт переглянулися. Один із них, молодий хлопець, нерішуче виступив уперед, зминаючи в руках списа. — Здається… я бачив, як вона виїжджала, мілорде. Мабуть, години чотири тому. З селянами. У простій повозці, за ворота. Ерік різко підняв на нього погляд, у якому вже спалахувало божевілля. — Куди саме? Хто це був? Чому її не супроводжували?! — Вони сказали, що це терміново, — пробурмотів стражник. — Пологи, жінка помирає в селі за лісом. Вона навіть не дала нам договорити, просто скочила в повозку і наказала відчиняти. Ми не сміли сперечатися з пані Віленою…

Ерік стиснув кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні. Він знав її. Вона ніколи не питала дозволу, коли йшлося про порятунок життя. І Ларенси знали це теж. Вони вдарили в єдине місце, де вона не могла виставити щит — у її професійну честь.

Вечір опускався на замок швидко. Занадто швидко, наче небо навмисно гасило світло, щоб приховати сліди. А Вілена не поверталася.

З кожною хвилиною щось усередині Еріка стискалося сильніше. Це вже не було просто занепокоєнням чи ревнощами. Це була паніка. Холодна, як сталь, чітка, як вирок. Невідворотна. Він уявив її — одну, в темному лісі, з людьми, які, ймовірно, ніколи не бачили плуга, зате чудово знають, як тримати кинджал.

Він не витратив ні секунди на зайві припущення. За п'ять хвилин його кінь уже бив копитом об землю, а сам Ерік, не чуючи власних думок від гуркоту серця, летів дорогою до Майкла. Це був єдиний шанс. Єдина людина, яка могла зупинити його від самогубного кидка в пащу ворогові.

— Вона зникла, — сказав він, вриваючись до кабінету Майкла.

Він не знімав плаща, з якого стікала багнюка. Він стояв посеред розкішної кімнати, і Майкл одразу посерйознішав. Він знав Еріка все життя: бачив його п’яним, бачив пораненим, бачив розбитим. Але він ніколи не бачив його таким — людиною, яка вже перетнула межу, за якою закінчується страх і починається чиста, недистильована лють.

— Як саме? — коротко запитав Майкл.

Ерік видихнув факти, наче виплюнув кулі. Без емоцій, без описів — лише час, повозка і те кляте «терміново».

Тиша після цього була короткою, але такою важкою, що здавалося, стіни зараз почнуть тріщати. — Це не випадковість, — тихо сказав Майкл, обходячи стіл. — Мої люди передавали: Ларенси вже намагалися діяти через чутки. Вони промацували грунт. Дивилися, як відреагує народ, як відреагуєш ти. А тепер вони зробили хід королевою.

Пауза. Майкл підійшов до вікна, де вже зажевріли перші вечірні вогні. — І якщо вона зникла саме зараз… — Він не договорив. Не було потреби.

Ерік стиснув щелепи так, що заходили жовна. — Ти думаєш, це вони. Це не питання, Майкле. Я знаю, що це вони. — Я думаю, — спокійно відповів Майкл, повертаючись до друга, — що ми маємо діяти так, ніби це вони. Навіть якщо є один шанс зі ста, що вона справді десь у селі приймає пологи. Але ми не будемо чекати ранку.

Начальника таємної поліції викликали негайно. Карта лісів була розгорнута прямо на підлозі. Людей зірвали з постів. Пошук почався тієї ж миті: кожен свідок на дорозі, кожен лісник, кожна дрібниця перевірялася з жорстокою ретельністю.

І дуже швидко всі нитки почали сходитися в одному напрямку. В одну точку, яка на карті виглядала як чорна мітка.

Мисливський будинок Ларенсів. Глухе місце, оточене болотами й гущавиною.

Тиша, яка запала після цієї інформації, була гіршою за будь-який крик. Ерік підвів голову. Його очі тепер нагадували два холодних леза. — Готуйте людей. Я випалю це місце до фундаменту.

— Ми не можемо увірватися туди просто так! — голос Майкла пролунав різко, як ляпас. — Еріку, прийди до тями! Це їхні приватні землі. Без офіційних доказів, без затримання на місці злочину — це буде не порятунок. Це буде напад аристократа на аристократа. Оголошення громадянської війни. Ларенси тільки на це й чекають — спровокувати тебе на беззаконня, щоб виставити жертвою себе.

— Мені байдуже до війни, — тихо, майже пошепки відповів Ерік. І в цьому шепоті вже не було нічого від того лорда, який любив світські ігри та дотримання протоколів. — Мені потрібна вона. Ти розумієш? Вона одна проти цілого роду вбивць.