Розділ 26. Пастка на шляху милосердя

Вілена відчувала, що повітря навколо неї стає густішим. Це не було явним нападом, швидше — ледь помітною зміною в очах людей. Погляди стали довшими, розмови затихали, варто було їй наблизитися, а ті, хто раніше біг до неї з надією, тепер іноді затримувалися на порозі, вагаючись, перш ніж переступити межу її аптеки.

Вона помічала це все. Але не зупинялася. Робота була її фортецею, єдиною річчю, яка мала сенс у цьому хаосі почуттів. З Еріком вона бачилася все рідше — свідомо уникала тривалих розмов. Кожен його погляд, кожен випадковий дотик тепер відгукувався в ній занадто сильно, випалюючи дірки в її броні. Вона втрачала контроль над собою, і це лякало її значно більше, ніж чутки за спиною.

Того дня до неї прийшли люди. Звичайні, втомлені, зі знайомим відчаєм у голосі.

— Допоможіть… — жінка ледь не плакала, стискаючи край хустки. — Невістка… вона вже більше доби не може народити. Ми не маємо грошей на лікарів, а вона згасає. Ви — наша остання надія.

Вілена уважно вдивлялася в їхні обличчя. У словах не було фальші — лише той щирий жах перед смертю, який вона бачила сотні разів. Село було зовсім поруч, на землях Еріка.

Вона могла б попередити когось із замкової варти. Могла б залишити записку. Але не стала. Вона не хотіла робити звичайної медичної допомоги подію, не хотіла зайвої опіки лорда, яка б знову нагадала їй про її «особливий» статус. Вона була цілителькою, і це була її робота.

— Де це? — коротко запитала вона, вже збираючи сумку.

Повозка рухалася нерівно, колеса глухо скрипіли по вологій землі лісової дороги. Вілена сиділа мовчки, вдивляючись у чагарники. Щось було не так. Вона відчула це не розумом, а інстинктом, який ніколи не підводив її в хащах. Занадто тихо. Занадто… злагоджено працювали візники.

Вона вже відкрила рота, щоб наказати зупинити коней— І не встигла. Глухий удар у потилицю розірвав реальність на шматки.

Темрява. Густа, важка, нескінченна.

Свідомість поверталася повільно, крізь тупий, пульсуючий біль у голові. Вілена спробувала поворухнутися — і відразу зрозуміла: руки зв’язані за спиною грубою мотузкою, тіло обважніло від слабкості, а магія… магія була приглушена якимось зіллям, що туманило думки.

Сирий камінь. Запах вологи й цвілі. Підвал.

Вона різко вдихнула, намагаючись зосередитися. Кроки. Повільні, впевнені, безжальні. Двері відчинилися з неприємним скреготом, і в промені світла з’явився чоловік. Високий, сивий, з обличчям, висіченим із холодного граніту. Лорд Ларенс. Батько Елени.

Він зупинився навпроти, розглядаючи її так, ніби перед ним був не людина, а прикрий інструмент, що зіпсував його плани.

— Отже, це ти, — тихо промовив він. У його голосі не було гніву — лише крижана зневага. Вілена мовчала, лише випросталася, наскільки дозволяли пута.

— Цікаво, — продовжив він спокійно, — що саме в тобі він знайшов. Невже дика кров варта того, щоб нищити союзи, які будувалися десятиліттями? Він зробив крок ближче, і його погляд став гострим, як лезо. — Ти жива лише з однієї причини. Ми чекаємо.

Тиша в підвалі стала важкою, як могильна плита. — Коли Ерік приїде за тобою, — майже байдуже додав він. — А він приїде. Він занадто самовпевнений і занадто… прикипів до тебе. І тоді вас обох не стане. Це буде справедлива ціна за ганьбу моєї доньки.

Ларенс розвернувся і вийшов, залишивши Вілену в темряві. Вона залишилася сама зі своєю слабкістю і дитиною, яка була єдиною причиною, чому вона зараз не могла ризикувати всім заради магічного удару. Вона знала: Ерік приїде. І вперше в житті вона не хотіла бути правою.