Розділ 25. Отрута в повітрі та тихе світло

Чутки з’явилися майже непомітно, наче легкий вогкий туман, що сповзає з гір перед негодою. Спочатку це були лише випадкові слова, кинуті десь у черзі біля воріт, — наче ненавмисно випущені стріли.

— А чи справді вона лікує?.. — зауважував хтось, відводячи очі. — Кажуть, це просто… збіг. Організм сам боровся, а вона просто дала траву для смаку. — Магія — річ небезпечна… Сьогодні вона тебе на ноги ставить, а завтра забере щось натомість.

Ці шепоти не мали облич, але мали вагу. Вілена чула це. Її слух, нагострений роками в лісі, вловлював найменші зміни в тональності голосів. Вона бачила, як деякі пацієнти тепер дивляться на неї — не тільки з надією, а й з обережною підозри. Але вона не реагувала. Її робота завжди була її єдиним захистом. Люди продовжували приходити, і йшли з полегшенням та вдячністю. Принаймні, поки що.

Того ж ранку леді Марія покликала сина до себе. Вона стояла біля вікна, дивлячись, як у дворі замку розсіюється ранковий туман. Коли Ерік увійшов, вона не обернулася одразу, дозволяючи тиші підготувати грунт для розмови.

— Вона вагітна, — сказала вона спокійно.

Це не було питанням. Ерік завмер на мить. Він не здивувався тому, що мати знає — її спостережливості можна було лише заздрити. Заперечувати було безглуздо. — Так, — відповів він, зупиняючись посеред кімнати.

Тиша стала густішою. Ерік чекав напруги, осуду чи запитань про майбутнє роду, але леді Марія лише повільно повернулася до нього. Її погляд був теплим, проте неймовірно проникливим. Вона бачила свого сина наскрізь: його вдавана байдужість була лише тонкою кригою, під якою вирував океан почуттів, у яких він сам боявся собі зізнатися.

— І які у вас домовленості? — запитала вона.

Ерік коротко видихнув, наче скидаючи з плечей важкий обладунок. — Вона погодилася на дитину. Це була її єдина умова — жодних зобов'язань, жодного шлюбу. Вона вважає, що як тільки її мета буде досягнута, наші шляхи мають знову розійтися. Вона... вона вже почала віддалятися.

Він на мить замовк, розглядаючи візерунок на килимі. Леді Марія бачила, як стиснулися його пальці. Вона знала: її син закоханий так глибоко і безнадійно, як буває лише раз у житті, навіть якщо він називав це «боргом» чи «відповідальністю».

— Я не хочу її втратити, — тихіше додав він. Це було найщиріше зізнання, на яке він був здатний зараз.

Мати підійшла ближче. Вона не стала викривати його почуття — вона просто прийняла їх як факт. — Тоді не тисни на неї, — спокійно сказала вона. — Не намагайся утримати її силою, логікою чи обіцянками титулів. Для такої жінки, як Вілена, будь-яка спроба контролю — це напад. Ти лише змусиш її знову вибудувати стіни.

— А що тоді? — Ерік підняв на неї погляд, у якому на мить проглянула майже дитяча розгубленість. — Просто дивитися, як вона збирає речі?

Ледь помітна усмішка торкнулася її губ. — Будь поруч. Спокійно. Без вимог. Без умов. Дай їй те, чого вона ніколи не мала — право просто бути собою поруч із кимось. Стань для неї не «лордом-батьком її дитини», а людиною, з якою їй просто затишно мовчати.

Вона на мить замовкла, кладучи руку йому на плече. — Іноді тиха присутність без жодних розрахунків важить більше, ніж найгучніші клятви біля вівтаря. Навчи її, що тепло — це не пастка, Еріку.

Він нічого не відповів, але вперше за довгий час відчув, що боротьба не завжди означає напад. Можливо, найважливіша перемога в його житті потребувала не меча чи гострого слова, а простого терпіння і тепла, якого він сам так довго уникав.