Розділ 22. Магія без заклять

— Ти знаєш… я, звісно, не святий, — тихо промовив Ерік, дивлячись на неї з тією особливою сумішшю іронії та розгубленості, яка з’являлася в нього лише поруч із нею. — Але я чомусь дуже слабо уявляю, як ми будемо «робити дитину» так, щоб не зашкодити твоїй репутації. Я ж не можу просто прийти до тебе в покої посеред ночі, щоб не викликати пересудів у всього замку. Наші служниці рознесуть новину швидше, ніж півні прокинуться.

Вілена навіть не здригнулася. Вона спокійно підняла на нього погляд, у якому читалася холодна впевненість. — Я сама до тебе прийду. Коли буду готова. — Але як? — щиро здивувався Ерік. — Пости охорони, лакеї в коридорах… Ти збираєшся прориватися з боєм? Вона ледь помітно посміхнулася кутиками вуст. — Не забувай, Еріку, я — відьма. Мене ніхто не побачить, якщо я того не побажаю.

Домовленість була укладена. Все було оговорено, наче умови мирного договору. Наступні дні тяглися для Еріка, наче в’язкий равлик по гарячому каменю. Вілена продовжувала свій звичний ритм: приймала нужденних, варила зілля, вечеряла з ним, залишаючись такою ж незворушною, як і раніше. Здавалося, вона зовсім забула про свою обіцянку.

І ось, третьої ночі після їхньої розмови, коли Ерік уже майже занурився в тривожний сон, повітря в кімнаті раптово змінилося. Він розплющив очі від ледь вловимого шепоту — чи то магія, чи то просто шелест шовку.

Вона стояла біля його ліжка в легкому пеньюарі. Місячне світло пронизувало тонку тканину, малюючи силует, від якого в Еріка перехопило подих. Вона просто дивилася на нього, і в цій тиші не було місця для жартів.

Він повільно підвівся, наче боявся сполохати це нічне видіння. Підійшов до неї впритул, відчуваючи знайомий аромат лісових трав і тепла. Його пальці обережно торкнулися її підборіддя, піднімаючи його вгору. Секунда сумніву розчинилася, коли він впився в її губи поцілунком. У ньому не було азарту переможця — лише нестерпне бажання бути ближче.

Ерік одним рухом зняв з її плечей невагому тканину, підхопив дівчину на руки і ніжно поклав на ліжко. Він пестив її так, наче вивчав заново кожну лінію її тіла, цілуючи її шкіру з такою терплячістю, якої сам від себе не очікував. Вілена звивалася під його руками, її дихання ставало переривчастим, а колишня відстороненість згорала в цьому новому для неї вогні.

Коли він нарешті увійшов, світ на мить завмер. Ерік раптом зрозумів — вона цнотлива. Це відкриття вдарило сильніше за будь-яку магію. Весь його досвід, уся його «світська витонченість» відійшли на задній план. Він став гранично ніжним, стримуючи власну пристрасть, аби не завдати їй болю, чекаючи, поки вона звикне, поки її тіло почне відповідати на його ритм.

Згодом, коли все стихло, і вони лежали в обіймах один одного, намагаючись вгамувати серцебиття, Вілена порушила тишу. Вона дивилася в темну стелю, і її голос звучав незвично тихо й розгублено.

— Мені завжди казали… — почала вона, з трудом підбираючи слова. — Бабуся казала, що процес роблення дітей приносить задоволення тільки чоловікові. Що жінка має просто терпіти. Заради обов’язку. Заради дитини. Заради того, щоб рід не перервався.

Вона повернула до нього голову, і в її очах було стільки дитячого здивування, що Ерік відчув, як у грудях щось стискається. — Але зараз… я просто не розумію, що це було. Чому мені не хотілося, щоб це закінчувалося?

Ерік не став сміятися чи відпускати черговий дотеп. Він просто обережно притягнув її ближче до себе, накриваючи ковдрою і цілуючи в скроню. — Це було життя, Вілено, — прошепотів він. — Не обов’язок, не контракт і не борг. Просто ми.

І вперше за довгі роки відьма, яка знала відповіді на всі питання природи, дозволила собі просто не розуміти. Вона притулилася до нього міцніше, засинаючи в теплі, яке нарешті стало справжнім.