Розділ 18. Дотик, якого не було

Ерік довго мовчав. Його погляд був прикутий до її обличчя, і вперше в житті цей майстер словесних дуелей не знаходив жодного дотепу, жодного саркастичного зауваження, щоб сховатися за ним від почутого.

— Вілено… — нарешті тихо промовив він. — Ти ж розумієш, що мої діти — це не просто продовжувачі магічного дару. Вони спадкоємці мого роду, мого імені.

Він зробив паузу, намагаючись впорядкувати хаос у думках. — Я розумію… що це і є справжня ціна. Але мені потрібно подумати. Це занадто важливо, щоб вирішувати під зорями за келихом вина.

Він розгублено провів рукою по волоссю, збиваючи ідеальну зачіску. — Дай мені час. Один тиждень. Поки ти тут, у замку.

Вілена кивнула. На її обличчі не було ні образи, ні розчарування — лише той самий спокій, яким вона зустрічала будь-яку бурю. — Звісно. Це твоє право. Вона на мить завагалася, а потім додала: — Я скажу тобі більше… навіть якщо ти відмовишся — я зрозумію. І я вважатиму твій борг погашеним назавжди. Твоє чесне рішення вартуватиме для мене більше, ніж вимушена згода.

Ерік підняв на неї погляд, у якому змішалися подив і повага. — Дякую, що вислухав, — тихіше додала вона, і в її голосі вперше прозвучала втома. — Я ніколи нікому цього не розповідала.

Вона різко відвела очі, вдивляючись у темряву лісу, що починався за мурами. — А тепер, коли сказала це вголос… я раптом зрозуміла, як дико і холодно це звучить. Наче я вибираю не людину, а інструмент.

Почулося ледь вловиме зітхання, схоже на тріск тонкого льоду. І самотня сльоза, яку вона не встигла перехопити, повільно скотилася по її щоці, виблискуючи в місячному світлі.

Ерік підвівся. Повільно, без зайвих слів, він підійшов до неї. Він не знав, що кажуть у таких випадках — у його світі для цього не було протоколів. Він просто обійняв її.

Обережно. Так, наче вона була зроблена з найтоншого кришталю, який міг розсипатися від найменшого необережного руху. Або наче вона була диким птахом, що міг злетіти від страху.

У цьому жесті не було нічого від того Лорда Еріка, якого знав двір. Не було гри, не було азарту мисливця чи плотського бажання. Лише чисте, первісне прагнення захистити. Прикрити собою цю дівчину від її власної самотності, від жорсткої бабусі, від пам’яті про матір, яка не витримала болю.

Вілена завмерла. Вона вся напружилася, наче очікувала удару або кайданів — вона не звикла, щоб її торкалися просто так. Без потреби лікувати чи вбивати.

А потім… вона видихнула. Весь той тягар, який вона несла двадцять років, на мить став легшим. Вона дозволила собі це. Її руки, які зазвичай пахли полином і впевненістю, ледь торкнулися тканини його сорочки.

Його пальці повільно провели по її темному волоссю, потім — по спині. Заспокійливо. Ритмічно. Тихо. Жодного слова не було сказано, жодного зайвого руху не було зроблено. Тільки ніжність — така невідома їй і така несподівана для нього самого.

І в цей момент, на вершині бокової вежі, під холодним поглядом зірок, жоден із них ще не розумів, що тиждень роздумів уже не потрібен. Бо все вже змінилося. Назавжди.