Розділ 17. Спадщина і порожнеча

— Вілено, чи погодишся ти повечеряти зі мною після такого виснажливого дня?

Він чекав на її відповідь, стоячи в дверях її імпровізованої аптеки. Вілена підняла на нього втомлений погляд, відриваючись від сортування сухих трав. На мить у її очах промайнув сумнів, але вона ледь помітно кивнула. — Погоджуся.

Вечерю накрили на оглядовому майданчику бокової вежі — найвищій точці замку, куди рідко заходили слуги. Звідси відкривався запаморочливий краєвид: кам’яні зубці мурів, вогні передмістя і далека, непроглядна смуга лісу, що зливалася з нічним небом. Десь там, під покровом вікових дерев, ховався її самотній будинок.

Тиша тут була іншою. Вона не тиснула, як у залах для балів; вона була м’якою, обволікаючою, майже знайомою — такою, як у лісі перед світанком. Вони сиділи навпроти, і розмова, на подив Еріка, текла несподівано легко. Без напруги, без звичної світської гри, наче вчорашнього балу та замаху ніколи й не було.

— Я все ще відчуваю, що винен тобі, — сказав Ерік, відкладаючи келих із вином. Світло свічок відбивалося в його очах, роблячи їх теплішими. — Ти відмовилася від золота, яке пропонував мій батько. Відмовилася від нагороди короля. Вілена байдуже знизала плечима, дивлячись на зорі. — Це був не його борг. І не короля. — Тоді скажи мені прямо, — він нахилився трохи вперед, — чого ти хочеш від мене?

Запала пауза. Вілена повільно повернула голову і подивилася на нього. Її погляд був настільки прямим і спокійним, що Еріку на мить стало ніяково. — Дитину.

Світ навколо раптово затих. Мовчання стало абсолютним, важким, як гранітні стіни вежі. Вираз обличчя Еріка змінювався калейдоскопічно: від шоку до повного нерозуміння, а потім до глибокого замішання. Вілена не втрималася і тихо, майже по-дівочому засміялася. Цей звук був настільки дивним у цій ситуації, що Ерік нарешті зміг вдихнути.

— Ти… ти жартуєш? — нарешті видихнув він, відчуваючи, як серце калатає об ребра. — На жаль, ні, — спокійно відповіла вона, і сміх миттєво зник з її обличчя. — В моєму роді жінки — спадкові відьми. Це дар і прокляття одночасно. Жодна з нас ніколи не виходила заміж. Чоловіки не витримують такої сили поруч із собою.

Ерік мовчав, боячись перебити її бодай подихом. — Але щоб передати дар, рід має тривати. Енергія повинна текти далі. Зазвичай… — вона на мить завагалася, — це були випадкові мандрівники, що заблукали в лісі. Хтось, хто зникав так само швидко, як і з’являвся.

Вона говорила рівно, без жодної емоції, наче переповідала старий медичний трактат. Але раптом її погляд потемнішав, став глибшим і болючішим. — У моєї матері все було набагато гірше, — тихо додала вона, і її голос ледь тремтів. — Її зґвалтував розбійник. Вона народила мене… і незабаром померла. Її психіка просто не витримала поєднання болю та магії, яка прокинулася в мені ще в утробі.

Тиша на балконі стала нестерпно важкою. Ерік завмер, відчуваючи, як холонуть кінчики пальців. — Мене виховувала бабуся, — вела далі Вілена, дивлячись тепер у бік лісу. — Вона навчала мене всьому, що знала сама. Це було жорстко. Я спала по три години на добу з шести років. Увесь інший час — навчання, трави, замовляння, контроль над стихіями. Любові… ласки… теплого слова… — вона зробила коротку паузу. — Я не пам’ятаю цього взагалі. Тільки обов’язок і сила.

Вона ледь усміхнулася, але в цій усмішці була така крижана самотність, що Еріку захотілося підійти і закрити її від усього світу. — Бабуся померла, коли мені було двадцять. І відтоді я зовсім одна. У всьому світі.

Вона знову подивилася на нього — прямо, без тіні збентеження. — Якщо мені потрібна дитина, щоб продовжити цей шлях, — сказала вона спокійніше, — то чому б не ти? Принаймні… ти мені симпатичний. І я знаю, що ти не розбійник.

Ерік відчував, як земля під ногами ніби зрушилася. Це не було звабленням, яким його намагалися обплутати аристократки. Це не було фліртом чи капризом. Це була пропозиція — чесна, гола, позбавлена будь-яких прикрас, і водночас абсолютно чужа всьому, у що він вірив.

Усі його уявлення про Вілену, про жінок, про борги та стосунки розсипалися дрібними скалками. І в цій порожнечі він почав бачити її справжню — дівчину, яка володіла величезною силою, але ніколи не знала простого людського тепла.

Ерік дивився на неї, і вперше в житті лорд, який завжди мав відповідь на будь-яке запитання, не знав, що сказати. Бо будь-яке слово зараз здавалося занадто дрібним для тієї правди, яку вона щойно відкрила.