Розділ 16. Смак тиші та світло надії

Бал залишився позаду, наче яскравий, але виснажливий сон. Музика, фальшиві посмішки та блиск сталі на балконі змістилися в пам'яті, поступаючись місцем нічній прохолоді та важкій, насиченій думками тиші.

Вони повернулися до замку Еріка вже в глибоких сутінках. Дорога минула майже мовчки — кожен був занурений у власний внутрішній світ, намагаючись усвідомити, що життя щойно змінило свій напрямок.

— От і все, — нарешті тихо промовила Вілена, коли вони піднімалися широкими мармуровими сходами, що відлунювали їхніми кроками. — Тобі більше ніщо не загрожує. Елена під вартою, Майкл контролює ситуацію. Моя присутність тут більше не має сенсу. Твій дім знову став безпечним.

Ерік різко зупинився, наче його вдарило струмом. Він затримав подих, дивлячись на профіль дівчини, який у світлі настінних ламп здавався висіченим із найніжнішої слонової кістки. — А якщо я попрошу тебе не поспішати з від'їздом?

Вілена зупинилася на сходинку вище і повільно повернулася. Вона дивилася на нього уважно, намагаючись розгледіти за маскою лорда ту людину, яку вона виходжувала в лісовій хатині. — Навіщо, Еріку? Він на мить відвів погляд, підбираючи слова, які б не видали його справжньої тривоги перед перспективою знову залишитися в цьому порожньому, хоч і величному замку без неї.

— Хоча б на деякий час, — сказав він уже спокійніше, намагаючись надати голосу ділового тону. — У внутрішньому дворі вже все підготовлено. Колишня аптекарська кімната облаштована для прийому людей. Там є все, що тобі може знадобитися. Вона ледь підняла брову, чекаючи продовження. — Ти зможеш допомагати їм тут, — вів він далі, нарешті зустрівшись із нею поглядом. — Більшість тих, хто шукає твого порятунку — це мешканці моїх земель. Мої люди. Їм буде набагато простіше дістатися до замкових воріт, ніж блукати хащами в пошуках твого дому.

Вілена замовкла, зважуючи його слова. Вона відчувала, що за цією раціональною пропозицією ховається щось набагато більше, ніж просто турбота про селян. Але логіка була бездоганною. — І ти впевнений, що твої аристократи готові терпіти черги нужденних у себе під вікнами? — запитала вона з ледь помітною іронією. Ерік ледь усміхнувся — вперше за вечір щиро й тепло. — Знаєш, після сьогоднішнього я набагато більше хвилююся за тендітну психіку аристократів, ніж за твою. Вони звикнуть.

Вілена хмикнула, і в глибині її зелених очей промайнуло схвалення. Після короткої паузи вона ледь помітно кивнула. — Добре. Один тиждень. Поки я не побачу, що люди отримали те, за чим прийшли. Він не зміг — а можливо, і не захотів — приховати хвилю полегшення, яка на мить розгладила зморшки на його обличчі. — Цього цілком достатньо.

Наступного ранку «сарафанне радіо» замку спрацювало швидше за будь-якого королівського гінця. Ще до того, як сонце встигло відірватися від горизонту, увесь замок шепотівся про одну й ту саму новину: лісова відьма тепер приймає просто тут, у внутрішньому дворі.

З самого світанку біля невеликої білої будівлі вишикувалася черга. Це була дивна картина для величного замку: втомлені слуги, суворі ремісники, навіть кілька солдатів у пошарпаній формі — всі вони стояли з тією особливою надією в очах, яку неможливо купити за гроші.

Ерік стояв на балконі другого поверху, прихований тінню колони. Він спостерігав. Вілена працювала так, ніби ніколи й не залишала свою лісову хатину. Вона була зосередженою, спокійною, майже медитативною. Одна за одною люди заходили в кімнату, а виходили вже зовсім іншими — з випрямленими спинами, з полегшенням на обличчях і тихими словами подяки на вустах.

Він не наважувався зайти всередину, не хотів руйнувати цю крихку атмосферу довіри. Він просто дивився. І з кожною годиною його здивування зростало. Не її силою, не травами, а її внутрішньою нескінченністю.

— І звідки в тобі береться стільки сил на кожного з них? — тихо запитав він увечері, коли Вілена нарешті вийшла на ґанок, щоб вдихнути прохолоду сутінків. Вона подивилася на нього втомлено, але в її погляді було стільки життя, скільки він ніколи не бачив у дамах вищого світу. — Я просто не витрачаю сили на те, що не має сенсу, Еріку, — відповіла вона. — І не роблю нічого даремно.

Він повільно кивнув, відчуваючи, як ці слова відгукуються десь глибоко в його душі. І в цей момент він остаточно зрозумів: його тримало тут зовсім не полегшення після поразки ворога. Його тримала вона — її незламна правда і те світло, яке вона принесла в його колись холодний та порожній дім.