Розділ 15. Срібло місяця та холодна сталь

Бал продовжував свій нескінченний танок. Музика лилася легко, немов іскристе вино, наповнюючи залу фальшивим відчуттям безпеки. Сміх, приглушені розмови, шелест дорогого шовку — усе виглядало бездоганно. Навіть занадто бездоганно для місця, де щойно оголосили війну.

Міра, яка весь вечір не зводила очей з натовпу, ледь помітно нахилилася до Майкла, прикриваючи губи віялом. — Мені це не подобається, Майкле. — Що саме? — принц ледь ворухнув губами, зберігаючи на обличчі маску привітності. — Цей спокій. Нічого не відбувається. Елена зникла з поля зору десять хвилин тому.

Майкл повільно кивнув, і в його очах промайнув холодний сталевий блиск. — Мені теж. Або ми помилилися в розрахунках... — Або вона просто чекає на ідеальний момент, — закінчила Міра.

Тим часом лорд Ерік вийшов на балкон. Свіже нічне повітря, насичене ароматом вогкої землі та хвої, боляче й водночас приємно вдарило в обличчя. Тиша після оглушливого шуму зали здавалася майже фізичною вазою, яку страшно розбити.

Він важко сперся на кам’яну балюстраду, вдивляючись у темні силуети дерев далеко внизу. Вперше за весь цей довгий, виснажливий вечір він дозволив собі просто видихнути.

— Втекли, лорде?

Голос пролунав із тіні колони. Знайомий. Неприємно солодкий, як цукор, під яким приховано отруту. Ерік навіть не обернувся одразу. Він очікував на це. — Тимчасово, — спокійно відповів він, не змінюючи пози.

Графиня Елена виступила з темряви. Сріблясте світло місяця ковзнуло по її обличчю — ідеальному, висіченому з холодного мармуру, на якому не було жодної живої емоції. — Ви завжди вміли обирати… дивну компанію, Еріку, — сказала вона, підходячи ближче. Її сукня шелестіла, як луска змії. — А ви, графине, завжди вміли нав’язувати себе там, де на вас зовсім не чекають.

Запала пауза. Усмішка Елени стала ще тоншою, перетворюючись на борозну на обличчі. — Я щиро хвилююся за вас. Ви руйнуєте свою репутацію. — Не варто витрачати на це сили. — Варто, — тихіше, майже інтимно промовила вона. — Ви робите фатальну помилку. Ви обираєте… не той рівень. Ця дівчина, ця лісова замарашка… вона вам не рівня. Ви ж це знаєте.

Ерік нарешті повільно повернувся до неї, піднявши брову. — А ви, звісно, вважаєте себе тією самою «рівнею»?

Елена зробила рішучий крок вперед, опинившись майже впритул до нього. У її погляді не було кохання — лише жадоба володіння. — Я — ідеальна партія для вас. Вплив нашої родини, союзи, політична підтримка корони. Разом ми могли б тримати це королівство в руках. Ви ж розумна людина, Еріку. Ви не можете цього не розуміти.

Ерік дивився на неї кілька довгих секунд. Уважно. Наче бачив уперше під цим шаром пудри та коштовностей порожнечу. І раптом він усміхнувся. Але в цій посмішці було більше льоду, ніж у зимовому лісі. — Ви зараз говорите про себе як про жінку… чи презентуєте мені вигідну торговельну угоду?

Очі Елени на мить потемніли від люті, яку вона більше не могла приховувати. — Це одне і те саме в нашому світі! — Ні, — тихо, але твердо відповів він. — Це зовсім різні речі. Принаймні для мене. Вона до білизни стиснула пальці на віялі. — Ви відмовилися від мене через хлоп’ячу примху! — Я відмовився від вас, Елена, бо ви мені абсолютно не цікаві. Ні як жінка, ні як угода.

Прямо. Жорстко. Безжально. Тиша, що впала між ними, була гострою, як лезо бритви. Елена здригнулася, наче від ляпасу.

— Ви навіть не уявляєте, від чого відмовляєтеся, — прошипіла вона, і її голос втратив усю свою мелодійність. — Навпаки, — спокійно відповів Ерік. — Я чудово це розумію. Саме тому я і сказав «ні».

І в цей момент у ній щось зламалося. Остаточно й безповоротно. Останні залишки аристократичної витримки згоріли в полум’ї ображеного самолюбства. Рух був блискавичним. Майже непомітним для людського ока. У місячному світлі хижо блиснула сталь. Тонкий, як голка, кинджал вислизнув із її рукава.

— Тоді ви не дістанетеся нікому! — видихнула вона, заносячи руку для удару в серце.

Але сталь не торкнулася тканини камзола. Рука була перехоплена в повітрі. Різко. Жорстко. До хрускоту в зап’ясті. З глибоких тіней балкона, наче самі частини ночі, виступили похмурі фігури. Люди в темних плащах — таємна поліція Майкла, що чекала на свій вихід.

— Достатньо, леді Елена, — пролунав голос капітана варти.

Її притиснули до кам’яної стіни. Кинджал із тонким дзвоном випав із її ослаблих пальців і закрутився на підлозі. Ерік навіть не здригнувся. Він стояв на тому самому місці, дивлячись на неї з глибоким сумом.

— Ви помилилися, — тихо сказав він. — У всьому.

Вона дивилася на нього, і в її погляді більше не було ні краси, ні величі. Тільки тваринна злість і гіркота повної поразки. — Це ще не кінець… — прошепотіла вона, задихаючись. — Для вас — так, — відповів він, відвертаючись.

У залі вже здійнявся приглушений шум. Двері на балкон відчинилися, і в отворі з’явився Майкл. Він миттєво оцінив ситуацію — кинджал на підлозі, розпатлана графиня в руках гвардійців — і нарешті дозволив собі видихнути.

— Живий? — коротко кинув він Еріку. — Як бачиш. Твій план спрацював.

Майкл кивнув, і його погляд миттєво став крижаним, королівським. Він підійшов до Елени, яка тепер здавалася маленькою та жалюгідною. — Леді Елена Ларенс, — вимовив він голосним, рівним тоном. — Ви обвинувачуєтеся в неодноразовому замаху на життя лорда Еріка. У лісі та сьогодні, у серці мого замку.

Тиша на балконі стала абсолютною. — Взяти її.

Її повели через бічні двері. Без зайвих слів, без істерик, але кожен гість у залі, хто бачив цей короткий кортеж, розумів: велика гра закінчилася крахом одного з найпотужніших родів.

— До в’язниці, — наказав Майкл капітану. — Під королівський суд без права викупу.

Майкл повернувся до друга. — Я ж казав, що розберуся. Ти занадто довго був приманкою. Ерік ледь усміхнувся, хоча втома нарешті почала брати своє. — Ти завжди любив ефектні фінали, Майкле. — Я люблю порядок, — спокійно відповів принц. — А цей хаос затягнувся.