Розділ 14. Танець на лезі ножа

Музика в залі раптово змінилася. Величні й пафосні фанфари поступилися місцем чомусь іншому — мелодія стала м’якшою, глибшою, вона наповнила простір низьким рокотом віолончелей та високим, майже тривожним співом скрипок. Це був старовинний танець, що вимагав не просто техніки, а абсолютної синхронності душ.

Гості, наче за негласним наказом, інстинктивно зробили крок назад, звільняючи центр зали. Утворилося ідеальне коло, посеред якого кришталеве світло люстр здавалося особливо яскравим.

— Час, — ледь чутно промовив Майкл, кивнувши другу. Його погляд на мить затримався на Елені Ларенс, яка стояла неподалік, наче натягнута струна.

Лорд Ерік повільно схилився у поклоні й простягнув руку. Його пальці були сухими й гарячими. Вілена прийняла запрошення без жодного вагання. Вона вклала свою долоню в його руку так природно, ніби вони робили це тисячі разів у якомусь іншому, паралельному житті, де не було замків, отрут і титулів.

Коли вони вийшли в центр, музика зробила різкий акцент.

Перший крок. Легкий, точний, майже невагомий. Ерік звик вести. Його з дитинства вчили, що чоловік у танці — це опора, це контроль, це влада. Він завжди керував кожним поворотом партнерки, кожним нахилом голови, передбачаючи її рухи на секунду вперед. Але зараз… йому вперше не доводилося цього робити.

Вілена не просто танцювала. Вона рухалася так, наче сама була частиною цієї музики. У її рухах не було придворної скутості, не було того вивченого, лялькового витонченості, яким хизувалися інші леді. Вона була вільною. Жодного страху перед натовпом, жодного бажання сподобатися чи справити враження. Вона не намагалася вписатися в цей світ — вона підкорила його собі самою своєю присутністю.

Його рука на її талії відчувала живе тепло крізь смарагдовий шовк. Це тепло обпікало сильніше, ніж гарячка, від якої вона його рятувала. Її аромат — дивна суміш лісових трав, сушеної м’яти та ледь вловимої гірчинки — затьмарював важкі парфуми інших гостей, збиваючи Еріка з думок.

А її погляд… Він був спокійним. Навіть занадто. Трохи відстороненим, наче вона танцювала не з ним, а з самою вічністю, просто дозволяючи йому бути поруч у цей момент. І це дратувало. Небезпечно. Первісно.

На мить у його голові промайнула дика, абсолютно не аристократична думка: просто зараз підхопити її, перекинути через плече і винести геть із цієї зали. Подалі від лицемірних посмішок, від цього задушливого світла сотень свічок, від гри, в яку вони змушені грати. Заховати її там, де на неї не зможе дивитися ніхто, крім нього.

Його пальці ледь сильніше, ніж вимагав етикет, стиснули її талію.

— Обережніше, лорде, — тихо сказала Вілена, навіть не дивлячись на нього. Її голос був рівним, але в ньому відчувалася вібрація музики. — Ти видаєш свої думки. Він ледь усміхнувся, нахиляючись до її вуха. — І що ж ти там бачиш, відьмо? — Проблеми. — Вона нарешті підняла на нього очі. — Багато проблем, які ти не зможеш вирішити простою посмішкою.

— Ти навіть не уявляєш, наскільки багато, — прошепотів він. Але наступної миті фігура танцю змусила його відступити. Контроль повернувся. Не зараз. Пастка була важливішою. Її безпека була дорожчою за його бажання.

Коли остання нота скрипки розчинилася під високою стелею, залу заповнили оплески. Але Ерік їх не чув. Для нього світ звузився до однієї людини. — Ти добре танцюєш, — сказав він, важко дихаючи. — Я просто добре відчуваю ритм, — спокійно відповіла вона. — Це різні речі. — З тобою все складніше, ніж здається. — Зі мною все простіше, ніж ти думаєш. Просто ти звик шукати подвійне дно там, де його немає.

— Леді Вілена. Голос, що пролунав збоку, був подібний до дотику холодного шовку. Солодкий, але з присмаком металу.

Вони обернулися. Графиня Елена Ларенс стояла поруч, тримаючи віяло так, наче це був кинджал, готовий до удару. Вона була бездоганною: перли у волоссі, ідеальна постава, витончений нахил голови. Справжня королева цього балу, чий трон щойно похитнувся.

Ерік одразу напружився, його обличчя перетворилося на непроникну маску. Але Вілена навіть не змінила виразу обличчя. Вона дивилася на графиню так само, як дивилася на сосну в лісі — з цікавістю, але без трепету.

— Я давно хотіла з вами познайомитися, — сказала Елена, розтягуючи губи в усмішці, яка не торкалася очей. — Сумніваюся, — коротко й чесно відповіла Вілена.

Запала гостра, наче бритва, пауза. Елена ледь помітно сіпнулася, не звикла до такої прямоти. — Ви врятували лорда Еріка. Це… справді вражає. Не знала, що в лісах ще залишилися такі обдаровані особи. — Йому просто пощастило, що я була поруч. — Безумовно. Удача — примхлива пані.

Їхні погляди зустрілися. У цьому зіткненні вже не було нічого світського — тільки холодний розрахунок проти стихійної сили. Елена зробила крок ближче, так, щоб її слова були чутні лише їм трьом.

— Замок — складне місце, — прошепотіла вона. — Тут легко заблукати в коридорах. Або випадково впасти на сходах. Особливо тим, хто до нього не звик. — Я швидко вчуся, — Вілена ледь усміхнулася, і в цій усмішці було щось небезпечне. — І зазвичай я бачу пастки раніше, ніж у них потрапляю. — Іноді… краще залишатися там, де твоє місце, — очі Елени блиснули ненавистю. — А ти завжди впевнена, що знаєш, де саме чиє місце? Бо, судячи з цього вечора, ти помилилася принаймні щодо мого.

Елена випрямилася, її обличчя на мить спотворилося, але вона миттєво повернула собі маску величі. — Побачимо, — кинула вона і, різко розвернувшись, відійшла в натовп.

Ерік видихнув, відчуваючи, як потроху відпускає напруження в плечах. — Це було швидше й жорсткіше, ніж я очікував. Ти щойно оголосила війну найнебезпечнішій жінці королівства. — Вона нетерпляча, — Вілена спокійно розправила спідницю сукні. — А нетерплячі люди роблять помилки. — Вона не просто нетерпляча. Вона отруйна.

Він подивився на неї з прихованою тривогою. — Ти справді не боїшся? Вілена перевела на нього свій спокійний зелений погляд. — Ні. Вона помовчала, вивчаючи його обличчя. — А варто?