Розділ 12. Гість із іншого світу

Карета зупинилася перед головним входом до замку, коли сонце вже почало ховатися за вежами. Вілена вийшла без жодного поспіху, спокійно й виважено, наче це був звичайний візит до сусіда, а не крок у лігво аристократії, де кожен погляд — це оцінка, а кожен жест — висновок.

Вона підняла голову, розглядаючи масивні кам'яні стіни. — Занадто великий, — тихо кинула вона в повітря. — Звикай, — пролунав знайомий голос, що змусив її серце на мить пришвидшити ритм.

Лорд Ерік стояв трохи осторонь. Він виглядав бездоганно: занадто спокійним, занадто зібраним. Тільки темна глибина його погляду видавала, що він чекав на цю хвилину більше, ніж хотів би визнати. Він зробив кілька кроків назустріч і зупинився, зберігаючи дистанцію.

— Ти приїхала. — Ти покликав, — рівно відповіла вона, зустрічаючи його погляд.

Запала коротка, але насичена електрикою пауза. Ерік затримав на ній погляд довше, ніж дозволяла ввічливість. «Я скучив», — думка промайнула в його голові так швидко, що він ледь встиг її заховати за маскою байдужості.

— Як дорога? — спитав він. — Без нападів, — сухо відрізала Вілена. Він ледь усміхнувся: — Це вже прогрес.

Він повів її всередину. Замок гудів: слуги, світло ламп, шурхіт суконь. Вілена відчувала на собі десятки цікавих поглядів, але не прискорювала крок. Коли вони нарешті опинилися в тихішому коридорі, Ерік зупинився.

— Тепер до справи. Тобі тут безпечніше. Вілена подивилася на нього з легкою іронією. — Ти впевнений у цьому? — Після того, що сталося в лісі — так. Той, хто прийшов за мною в твою хатину, може повернутися. — Але вже за мною, — спокійно закінчила вона.

Ерік кивнув. — Якщо наш план не спрацює. — Значить, я — частина плану? — вона уважно спостерігала за його реакцією. — Частково. — І ти навіть не подумав попередити мене в листі? — Я подумав… що краще буде переконати тебе особисто.

Вілена ще кілька секунд мовчки вивчала його обличчя, а потім ледь помітно кивнула. — Це має сенс. Новий борг, Еріку? Він непомітно видихнув із полегшенням. — Можна і так сказати. — У мене є умова, — додала вона. — Мені потрібне місце, де я зможу приймати людей. Тих, кому справді потрібна допомога. Я не декоративний елемент твого замку.

Ерік на мить завмер, вражений її непохитністю. А потім на його обличчі розквітла справжня усмішка — не та світська маска, яку він носив зазвичай. — Я й не сподівався, що ти погодишся на роль статуї. Буде тобі приміщення. І я особисто простежу, щоб половина королівства не вишикувалася в чергу в перший же день. — Не обіцяй неможливого, — спокійно відповіла вона, і в куточках її губ промайнула тінь усмішки.

— Я так і знала! Голос пролунав раптово. Міра з’явилася ніби з повітря і вже за секунду стояла поруч, із неприхованим задоволенням розглядаючи Вілену. — Ти приїхала! Це просто чудово. — Як бачиш, — відповіла Вілена, впізнаючи в Мірі союзницю.

Міра перевела погляд на Еріка і всміхнулася так широко, що йому стало ніяково. — О, це буде неймовірно весело. — Я вже починаю хвилюватися, — пробурмотів Ерік. — І правильно робиш. У мене є ідея.

Вона схилилася до Вілени, ігноруючи протестуючий погляд Еріка. — Завтра бал. І ти підеш туди як офіційна супутниця Еріка.

Тиша, що запала, була гучнішою за будь-який крик. — Ні, — різко сказав Ерік. — Так, — спокійно заперечила Міра. — Міро, це погана ідея. Це небезпечно. — Це ідеальна ідея, — Міра випросталася. — Донька графа Ларенса має побачити, що ти не просто жива… вона має побачити, що ти зайняла місце, яке вона вважала своїм за правом народження. Це її зламає.

Ерік видихнув крізь зуби. — Це спровокує її на безумство. — Саме цього ми і хочемо. Щоб вона видала себе.

Вілена перевела погляд з одного на іншого, зважуючи ризики. Потім подивилася прямо в очі Еріку. — Ти хочеш, щоб я погодилася? Він зустрів її погляд. Цього разу він не став жартувати. — Я хочу, щоб ти була в безпеці. Але… це справді допоможе закінчити цю гру.

Вілена ледь кивнула. — Добре. Я буду там. Міра задоволено плеснула в долоні. — О, це буде легендарний вечір!

Ерік тихо пробурмотів собі під ніс: — Я вже про це шкодую. Але дивлячись на Вілену, він знав: у глибині душі він зовсім не шкодує. Навпаки — він чекає завтрашнього вечора з азартом, якого не відчував роками.