Розділ 10. Тінь Ларенсів

Кабінет потопав у напівтемряві. Світло від каміна ледь коливалося, відкидаючи на стіни довгі, химерні тіні, що здавалися живими істотами. Майкл стояв біля масивного дубового столу, розклавши перед собою кілька предметів. Непримітних на перший погляд, але здатних зруйнувати чиєсь життя.

— Це все? — тихо запитала Міра, підійшовши ближче. — Поки що, — коротко відповів він, не піднімаючи голови.

Міра нахилилася над столом. У центрі лежав наконечник стріли. Темний, із характерним потемнінням по краях, що свідчило про тривалий контакт із агресивною речовиною. — Отрута? — запитала вона, хоча вже знала відповідь. — Уже майже впевнений, — кивнув Майкл. — Але це не головне. Подивись на гравіювання.

Він обережно повернув метал під світло свічки. На шийці наконечника проступив ледь помітний знак. Тонкий, витончений, майже стертий часом чи навмисно. — Я це вже десь бачила… — пробурмотіла Міра, напружуючи пам'ять. — І я, — тихо підтвердив Майкл. — Це тавро приватної майстерні, яка працює далеко не для всіх. — Наскільки «не для всіх»? — Міра підняла брову. — Настільки, що їхні вироби замовляють лише ті, у кого є або немислимі гроші… або ще більший вплив. Ті, хто може дозволити собі ексклюзивну смерть для ворога.

Запала важка тиша. Міра повільно підняла погляд на чоловіка. — І ти вже знаєш, хто це може бути? Майкл кілька секунд мовчав, дивлячись на наконечник, наче той міг заговорити. — Є один варіант. — І мені він уже не подобається, — зітхнула Міра.

Того вечора ім’я нарешті прозвучало. Не голосно, але достатньо чітко, щоб повітря в кабінеті здалося холоднішим. — Родина графа Ларенса, — сказав Майкл. Міра повільно видихнула, прикривши очі. — Ох… тільки не це. — Чому «не це»? — спокійно запитав принц. — Бо його донька — це не просто аристократка. Це проблема, одягнена в шовк. Вона красива, розумна, неймовірно впливова… і вона абсолютно, патологічно не вміє програвати.

Міра зробила паузу, глянувши на двері, за якими був коридор, що вів до покоїв Еріка. — Вона ж хотіла заміж за нього, так? Майкл кивнув: — І отримала відмову. — Не просто відмову, — тихо виправила Міра. — Ерік відштовхнув її публічно і… дуже різко. У своєму стилі. Майкл стиснув щелепу. — Ерік іноді зовсім не думає про наслідки. — Зате інші думають про них замість нього, — сухо відповіла дружина.

У цей момент двері тихо прочинилися, пропускаючи смугу світла з коридору. — Ви мене обговорюєте? — пролунав знайомий голос із незмінною ноткою сарказму.

Лорд Ерік стояв на порозі, спершись на одвірок. Він виглядав блідим, але в очах знову з’явився той самий небезпечний блиск. — Завжди, — не обертаючись, відповів Майкл. — Це заспокоює. Принаймні світ не змінився, поки я валявся в ліжку.

Він повільно зайшов до кімнати, обережно притримуючи поранене плече. — Я щось пропустив? Майкл перевів на нього погляд. Прямий. Позбавлений будь-якої легкості. — Тебе намагалися вбити не випадково, Еріку. І не через полювання. — Це я вже й сам зрозумів, — Ерік ледь підняв брову. — У нас є перша нитка. Вона веде до родини графа Ларенса.

Тиша стала майже фізичною. Ерік не одразу відповів. Він лише трохи випрямився, і його обличчя на мить перетворилося на непроникну маску. — Донька, — сказав він нарешті. Це не було питанням. Майкл кивнув: — Мотив очевидний. — У неї завжди є мотиви, — сухо кинув Ерік. — Вона вважає, що світ належить їй за правом народження.

Міра склала руки на грудях. — Ти хоч розумієш, як сильно її зачепив тоді, на балу? — Я не мав наміру її втішати чи брехати, — спокійно відповів він. — А вона, схоже, вирішила, що смерть — цілком адекватна компенсація за розбите самолюбство, — тихо додала Міра.

Майкл відійшов до вікна, дивлячись на темні сади замку. — Проблема в іншому. У нас майже немає прямих доказів. Тільки наконечник, який можна заперечити в будь-якому суді. — Але є напрямок, — зауважив Ерік. — Є підозра, — виправив його Майкл. — І цього недостатньо, щоб діяти відкрито проти такого потужного роду. Нам потрібно, щоб вони виказали себе.

Він повернувся, і в його погляді з’явилося щось холодне, стратегічне. Те, що робило його справжнім спадкоємцем трону. — Тому ми будемо діяти інакше. Міра усміхнулася самим куточком губ. — Обережно? — Дуже. — Тобто… інтриги? — уточнила вона. — Тобто — велика гра, — тихо сказав Майкл.

Навіть Ерік на мить задумався, дивлячись на друга. — Сподіваюся, ти не плануєш використовувати мене як приманку, — зауважив він без тіні посмішки. Майкл ледь примружився: — Я ще не вирішив. — Я категорично проти. — Це не враховується, — відрізав принц.

Міра тихо засмілася, хоча в її сміху не було радості. Кожен із них розумів: гра почалася. І ставки в ній тепер вимірювалися не тільки титулами, а й життям.