Розділ 9. Золота клітка

Замок зустрів його неприємним шумом, метушнею та надмірною, майже задушливою турботою.

Королівські лікарі змінювали один одного, наче вартові, щоразу з надмірною серйозністю вивчаючи його рану. Слуги з’являлися в покоях миттєво, варто було йому лише подумки потягнутися за склянкою води. Охорона біля дверей стояла з таким виглядом, ніби за стінами вже вишикувалася ворожа армія.

І їжа. Повсякчас перед ним з'являлися підноси з вишуканими стравами, до яких у нього зовсім не було апетиту.

— Я ще живий, — сухо зауважив лорд Ерік, коли перед ним поставили черговий срібний таріль. — І ми докладемо всіх зусиль, щоб так і залишалося, — твердо відповів його батько.

Мати ж просто мовчки поправила ковдру. Вона робила це занадто обережно, занадто ніжно — так, ніби він був кришталевим і міг розсипатися від будь-якого різкого руху.

Усе було правильно. Логічно. Безпечно. І абсолютно… не те.

Ерік відвернувся і дивився у високе вікно. Там не було лісу. Не було заспокійливої тиші. І головне — там не було її.

— Ти зараз взагалі з нами? — голос Міри, проникливий і трохи глузливий, вирвав його з полону думок.

Він повільно повернув голову. Міра сиділа поруч, схрестивши руки на грудях, і дивилася на нього так, ніби вже давно прочитала всі його таємні зізнання.

— Частково, — чесно відповів він. — А решта де? — У безпечному місці, — відрізав Ерік, сподіваючись припинити цей допит. — Тобто не в цьому замку, — тихо й влучно додала вона.

Він не знайшов, що відповісти, і просто змовчав.

Майкл тим часом стояв біля каміна, задумливо спостерігаючи за танцем вогню. Його постать випромінювала напруження. — Це не було випадковістю, — нарешті промовив принц. — Дві спроби. Обидві добре сплановані й підготовлені. — І обидві не залишили жодних слідів, — додала Міра, стаючи серйозною. — Саме це мене і дратує найбільше, — тихіше відповів Майкл.

Він обернувся, і в його погляді вже не залишилося нічого від колишнього дружнього тепла. Тільки холодна, монарша зосередженість. — Хтось дуже сильно не хоче, щоб ми знайшли відповіді. — І поки що йому це блискуче вдається, — зауважив Ерік. — Це тимчасово, — різко відрубав Майкл. — Я підняв усю таємну поліцію. Перевіряють кожного: від кухарів та конюхів до іноземних послів. — І які результати? — Жодних. Пусто.

Тиша в покоях стала ще важчою. — Значить, це хтось, кого не прийнято перевіряти, — тихо припустила Міра. Майкл подивився на неї з цікавістю. — Або той, кого ніхто й не подумає підозрювати.

Ерік знову відкинувся на подушки, заплющивши очі. Голоси друзів почали віддалятися — не тому, що вони стали говорити тихіше, а тому, що він знову «випав» із цієї реальності. Його думки вперто, крок за кроком, поверталися в те саме місце. Маленький будинок серед дерев. Спокій. І зелений погляд, який дивився прямо в душу — без страху, без лестощів і без соціальних ігор.

— Еріку, ти взагалі нас слухаєш? — знову покликала Міра. Він ледь помітно усміхнувся, не розплющуючи очей: — Намагався. — І як успіхи? — Провалився з тріском.

Міра важко зітхнула. — Все ясно. Навіть ясніше, ніж я думала.

Майкл підійшов ближче і пильно подивився на друга. — Ти став дивним, Еріку. — Я поранений, Майкле. Це зазвичай змінює людей. — Ти дивний не через рану. І ми обидва це знаємо.

Запала довга пауза. — Тоді я не знаю, що сказати, — спокійно відповів Ерік.

І це була його перша абсолютна правда за весь нескінченний день у замку