Розділ 8. Сталь і спалах

Це була друга ніч у лісовому будиночку. Цього разу Вілена не прийшла розділити з ним ліжко, чим, правду кажучи, неабияк розчарувала Еріка. Він лежав у темряві, прислухаючись до нічних шерехів лісу, і всупереч логіці, відчував себе покинутим у цій великій порожній постелі.

Прокинувся він миттєво. Не від голосу чи болю, а від інстинкту, який кричав про небезпеку.

Над ним височіла темна масивна фігура. У слабкому світлі місяця, що пробивалося крізь щілини, хижо відсвічував лезо кинджала, занесеного для удару. Ерік смикнувся, намагаючись відкотитися, але рана в плечі спалахнула вогнем, сковуючи рухи.

В ту ж мить темряву хатини розірвав сліпучий спалах.

Наче куляста блискавка, розпечений згусток енергії вилетів із пальців Вілени, яка вже стояла біля печі. Звук був такий, ніби розкололося саме повітря. Удар прийшовся прямо в груди нападнику, відкинувши його до стін. Чоловік болісно скрикнув, але, попри поранення, виявився напрочуд прудким — він вивалився крізь двері, зникаючи в нічній гущавині раніше, ніж Ерік встиг бодай щось вигукнути.

У кімнаті запала тиша, отруєна запахом озону та паленої тканини. Вілена важко дихала, спираючись на стіл. Її обличчя в місячному сяйві здавалося висіченим з мармуру.

— Тобі тут тепер небезпечно, — кинула вона, не дивлячись на нього. Голос був глухим і втомленим. — Вілено... — Завтра ти їдеш у палац, — перебила вона, нарешті піднявши на нього очі. У них ще досі тліли залишки магічного вогню. — Там є стіни. Там є охорона. Бойова магія забирає в мене занадто багато сил, а я не збираюся перетворювати свій дім на поле битви через твоїх ворогів.

Ерік хотів заперечити, хотів сказати, що він не хоче їхати, але вигляд її тремтячих рук зупинив його. Він зрозумів: вона вичерпала себе, щоб врятувати його вдруге.

Ранок настав занадто швидко. Разом із першим промінням сонця на подвір'ї заіржали коні — Майкл приїхав особисто, наче відчуваючи, що ніч була неспокійною.

Вілена не стала грати в таємниці. Вона зустріла принца на порозі й відразу розповіла про нічного гостя та свій вимушений захист. — Організуй перевезення під посиленою охороною, — завершила вона, схрестивши руки на грудях. — Мій захист тут більше не надійний. Його знайшли.

Майкл зціпив зуби, його погляд став крижаним. — Дякую, що вберегла його, Вілено. Я недооцінив нахабство тих, хто стоїть за цим.

Еріка винесли до карети на ношах. Він дивився на маленьку хатину, яка за ці дві доби стала для нього чимось більшим, ніж просто прихистком. Вілена стояла біля дверей, вітер тріпав її чорне волосся. Вона виглядала відчуженою, наче вже викреслила його зі свого життя.

— Я повернуся, — тихо сказав він, коли Майкл допомагав йому влаштуватися серед подушок. Вілена лише ледь помітно схилила голову, але не промовила жодного слова.