Розділ 5. Побічний ефект

Ерік прокинувся з першими променями сонця, що пробивалися крізь щілини дерев'яних віконниць. Вперше за довгий час його розбудив не пульсуючий біль і не тривога, а дивна, незвична незручність.

Він повільно вдихнув на повні груди і раптом завмер, боячись навіть поворухнутися.

На його плечі лежала важка копиця темного волосся. М’які чорні пасма розсипалися по його шкірі, лоскочучи шию. Її рука спокійно й упевнено лежала на його грудях, прямо над серцем, ніби це було найприродніше місце у світі.

Тепло. Живе. Несподівано… правильне.

Ерік не рухався. Він навіть дихати намагався через раз, наче боявся сполохати цей момент. Це було занадто близько. Занадто інтимно для людини, яка звикла тримати всіх на відстані іронічної посмішки. І водночас — це не викликало жодного бажання відсторонитися. Навпаки, усередині виникло дивне, майже забуте почуття захищеності.

Він повільно, міліметр за міліметром, повернув голову. Вілена спала. Зараз, у м’якому ранковому світлі, вона виглядала інакше. Без тієї гострої колючості в очах, без броні із сарказму, без слів, якими вона могла поставити його на місце за частку секунди.

Вона була просто людиною. Тендітною, справжньою. І ця думка була небезпечнішою за будь-яку отруту. Бо Ерік раптом чітко зрозумів: ця дівчина вже не вийде з його голови так просто, як він виходив із життів десятків інших.

Раптом її пальці на його грудях ледь поворухнулися. Вона глибоко вдихнула і розплющила очі. Зелений погляд спочатку був розфокусованим, оповитим залишками сну. Потім — фокус наставився прямо на нього.

Запала пауза. Коротка, але така, що важила більше за тисячу слів.

— Якщо ти зараз скажеш щось на кшталт «це найкращий ранок у моєму житті»… — хриплувато, зі сну промовила вона, навіть не поспішаючи прибирати руку, — я пошкодую, що врятувала тебе вчора.

Ерік ледь усміхнувся, відчуваючи, як до нього повертається звична впевненість. — Я б не ризикнув так підставлятися під твій гнів. — Правильно, — кивнула вона, остаточно прокидаючись.

Тільки після цього Вілена повільно прибрала руку і відсторонилася. Спокійно, без жодної тіні ніяковості, наче вони просто ділили карету під час дощу, а не ліжко під час лихоманки.

— Ти живий, — констатувала вона, сідаючи на край ліжка й поправляючи волосся. — Значить, я все зробила правильно. — І це все? — тихо запитав він, дивлячись їй у спину. Вона глянула на нього через плече, вигнувши брову. — А ти очікував на урочисту подяку? — Скоріше… на якесь пояснення.

Вілена підняла підборіддя, і в її очах знову з’явилася та сама відьомська гострота. — Ти замерзав. У тебе була гарячка, яку не брали ковдри. — Вона зробила коротку паузу. — Я просто вирішила проблему. Найшвидшим доступним методом.

І все. Жодного натяку на почуття. Жодної бентеги. Наче це була найзвичайніша річ у її практиці — гріти своїм тілом пораненого лорда.

Ерік дивився на неї ще кілька секунд. І раптом усміхнувся — не тією зверхньою усмішкою, до якої звик двір, а інакше. Тепліше. — Тоді я офіційно визнаю, — промовив він упівголоса, — що твої методи лікування… надзвичайно ефективні.

Вона лише коротко хмикнула: — Не звикай.

Вілена підвелася і пішла до печі, повертаючись до своїх звичних справ. Але Ерік уже знав. Проблема була зовсім не в її методах. Проблема була в тому, що він уперше в житті не хотів, щоб лікування закінчувалося.