Розділ 3. Рішення (Продовження)

Справжня тиша ще не встигла повернутися до будиночку. У кімнаті все ще було занадто багато людей, занадто багато чужих, важких поглядів.

Мати Еріка підійшла ближче до ліжка. Її рухи були сповнені тієї тихої аристократичної грації, яку він знав з дитинства, але зараз у них тремтіла щира тривога. Вона обережно торкнулася руки сина, а потім перевела погляд на Вілену.

— Він точно буде в порядку? — запитала вона тихіше, звертаючись уже не до вчених лікарів, а до тієї, чия магія щойно врятувала йому життя.

Вілена коротко кивнула, не відводячи погляду. — Якщо його не чіпати і не намагатися зробити «як краще» — так.

Батько Еріка уважно подивився на дівчину. Його погляд був оцінюючим, звиклим бачити людей наскрізь. — Ми вдячні вам за порятунок нашого сина, — промовив він стримано. — І, звісно, ми не залишимо цей вчинок без належної винагороди.

Пауза затягнулася. Вілена не опустила очей, не зніяковіла перед величчю лорда. — Я допомогла йому, бо він був поранений, — спокійно відповіла вона. — Не заради золота чи подяк.

На мить у кімнаті стало настільки тихо, що було чути шелест листя за вікном. — Тим більше, — рівно продовжував чоловік. — Ми просимо вас доглядати за ним і надалі. — Я вже це роблю, — сухо відрізала вона, але потім додала трохи м’якше: — Принаймні доти, доки він не зможе рухатися без ризику для життя.

Майкл, який весь цей час спостерігав за цією сценою збоку, ледь помітно усміхнувся. — Я приїду завтра, — сказав він, дивлячись прямо на Еріка. — Треба ж переконатися, що ти ще не довів свою рятівницю до відчаю. — Спробую тебе розчарувати, — тихо, але з іскрою звичної іронії відповів Ерік. — Навіть не сумніваюся.

Майкл перевів погляд на Вілену. — Якщо вам щось знадобиться — тільки скажіть. Вона на мить замислилася, оглядаючи свого «пацієнта». — Одяг, — коротко кинула вона. — Його сорочку довелося розрізати, щоб дістатися рани. — Її погляд ковзнув по широких плечах Еріка. — А мої речі йому явно не підійдуть.

В куточках губ Майкла промайнула тінь усмішки. — Складно було б це уявити. Вілена ніяк не відреагувала на жарт. — Я все привезу, — кивнув принц.

Мати Еріка ще раз глянула на сина, потім на відьму. — Подбайте про нього, — тихо попросила вона. І в цих словах було значно більше щирості, ніж у будь-якому королівському наказі. Вілена відповіла ледь помітним нахилом голови.

Коли двері нарешті зачинилися і гуркіт карет стих далеко в лісі, будинок знову став… її. Тихим. Справжнім. Наповненим ароматом трав, а не дорогих парфумів та заліза.

Вона повернулася до ліжка. — Ти завжди збираєш навколо себе стільки народу? — спокійно запитала вона, повертаючись до своїх занять. Ерік ледь усміхнувся. — О, це я ще поскромнічав. Вілена глянула на нього уважніше, вивчаючи блиск у його очах. — Тоді готуйся: тут тобі доведеться звикати до значно меншої аудиторії. — Я готовий зробити виняток для цієї зали. — Не варто, — сухо відгукнулася вона. — Це лише тимчасово.

Ерік дивився на неї занадто уважно, немов намагався прочитати те, що вона так ретельно приховувала за маскою байдужості. — Ти завжди така гостинна? — знову запитав він, повертаючись до їхньої попередньої розмови. — Тільки з тими, хто справді виживає. — Значить, я знову в привілейованому становищі? Вілена ледь зітхнула, поправляючи ковдру. — Поки що ти в горизонтальному становищі.

І цього разу Ерік засміявся. Тихо, обережно, щоб не потривожити поранене плече, але цей сміх був уже не світською маскою, а чимось справжнім.