Розділ 2. Гіркий присмак життя

Свідомість поверталася уривками, важкими й липкими, наче густа смола. Спочатку прийшов біль. Різкий, пульсуючий, він опіком віддавав у плече і перехоплював подих при кожній спробі зробити нормальний вдих. Потім з’явилися запахи. Густий аромат сушених трав, деревний дим і щось терпке, гірке. Це точно був не палац.

Ерік різко розплющив очі — і миттєво пошкодував про це. Світ навколо хитнувся, загрожуючи знову затягнути його в безвість.

— Не раджу, — спокійно пролунав голос поруч.

Він завмер. Повільно, наскільки дозволяла скута болем шия, повернув голову. І побачив її. Темне волосся, зібране абияк, зелені очі, що дивилися з крижаним спокоєм. Вона сиділа зовсім поруч і щось зосереджено перебирала в руках, наче його присутність тут була для неї чимось буденним і зовсім не найважливішим.

— Де я? — хрипко запитав він. Голос звучав чужо, наче належав комусь іншому. — У безпеці, — коротко кинула вона, не відриваючись від роботи. — Це має мене заспокоїти? — Ні. Це лише пояснює, чому ти досі дихаєш.

Ерік зробив спробу підвестися, але це була жахлива ідея. Біль вогнем полоснув по плечу, змусивши його болісно видихнути крізь зуби і знову безсило впасти на подушки.

— Я ж казала, — абсолютно байдуже зауважила вона.

Він заплющив очі на кілька секунд, намагаючись опанувати себе. Зібрався. Знову подивився на неї, тепер уже уважніше, вивчаючи кожен рух цієї дивної дівчини.

— Хто ти?

Вона не відповіла одразу. Повільно відклала трави в миску, витерла руки об лляний рушник. І тільки після цього подивилася прямо на нього — поглядом, що пропікав наскрізь.

— Вілена. Пауза затягнулася. Це ім’я нічого йому не говорило. — Має значення? — тихо додала вона. Він ледь помітно усміхнувся, хоча кожна зміна міміки давалася йому важко. — Зазвичай — так. — Тоді вважай, що тобі пощастило.

Він видихнув, намагаючись відновити послідовність подій. — Я пам’ятаю ліс… — він нахмурився, і рука інстинктивно смикнулася до пораненого плеча. — Стріла, — так само незворушно продовжувала Вілена. — Я її витягла.

Ерік на секунду завмер. Потім знову подивився на неї, але тепер інакше. Весь його скептицизм щодо «лісових знахарок» дав тріщину. — Значить, я тобі завдячую життям. — Ні, — відрізала вона. — Ти просто ще не помер. — Звучить… не надто приємно. — Зате це правда.

Він тихо хмикнув, оцінивши її прямоту. — І що тепер? — Тепер ти лежиш, мовчиш і не заважаєш мені робити мою роботу. — Я виглядаю як людина, яка здатна комусь заважати? Вілена іронічно підняла брову. — Ти вже почав це робити.

І знову запала ця дивна тиша. У ній не було ні звичної для нього світської напруги, ні кокетливого флірту, ні хитрої гри. Вілена не грала. Вона просто була тут і була собою. Для Еріка, який усе життя провів серед масок, це було щось абсолютно нове.

— Ти завжди така… гостинна? — запитав він, не в змозі припинити цю розмову. — Тільки з тими, хто справді виживає. — Значить, я особливий? — Поки що — просто живий.

І чомусь у її вустах це прозвучало цікавіше, ніж будь-який найвишуканіший комплімент, який він колись чув від аристократок.