Розділ 1. Полювання

Королівське полювання завжди було більше про високу політику, ніж про лісову здобич. Посли витончено жартували, келихи з вином дзвеніли під тентами, коні нетерпляче били копитами, а слуги метушилися з такою швидкістю, ніби від якості поданих закусок залежала цілісність кордонів.

— Якщо я ще хоча б раз почую від когось слово «відпочинок» у контексті цього балагану, — процідив крізь зуби Ерік, — я власноруч організую для цього нещасного справжнє полювання. — На кого саме? — не приховуючи усмішки, запитав Майкл, ретельно поправляючи шкіряну рукавичку. — На нього самого.

Принц тихо засміявся, перевіряючи спорядження. — Дарма ти так, друже. Ти сам усе це організував. — Я? — Ерік скривився так, наче щойно проковтнув лимон. — Я лише люб’язно надав свої землі. Все інше — твоя ідея. Твій двір, твої посли. — Моя дружина сказала б, що ти зараз надто переконливо перекладаєш відповідальність на інших.

Ерік на мить замислився і коротко хмикнув: — І Міра, як завжди, мала б рацію.

Ліс зустрів їх вологою прохолодою і густою тишею, яка була справжнім благословенням після галасу табору. Вони відірвалися від основної групи майже непомітно. Спочатку — під приводом обговорення справ, а потім просто тому, що вдвох їм було значно спокійніше.

— Знаєш, — задумливо промовив Майкл, вдивляючись у хащу, — після весілля я нарешті почав розуміти, чому ти так любиш ці місця. — Тому що тут значно менше людей, — сухо відгукнувся Ерік. — І значно більше правди.

Ерік нічого не відповів, але кутики його губ ледь помітно здригнулися в усмішці.

Все сталося занадто швидко. Шурхіт сухого листя. Різкий рух у гущавині. Свист розрізаного повітря. Ерік навіть не встиг усвідомити небезпеку. Лише раптовий біль у плечі — такий гострий, що дихання миттєво вибило з легень, а світ навколо похитнувся.

— Чорт… — видихнув він, ледь тримаючись у сідлі. — Еріку! — Майкл уже був поруч, підхоплюючи друга.

Стріла засіла глибоко. Кров швидко просочувала тканину мисливського костюма. — Це не мисливська стріла, — нахмурився принц. — Хтось цілив навмисно… — Потім… — скривився Ерік. — Прошу, тільки давай зараз без лекцій.

Його голос стрімко втрачав чіткість. Контури дерев почали плисти й розчинятися в тумані. — Тримайся, — різко наказав Майкл, намагаючись зупинити кров. — Чуєш? Тільки не зараз. — Завжди… не вчасно… — ледве ворухнув губами Ерік і дозволив темряві накрити себе.

— Чудово, — пробурмотів Майкл, лихоманково озираючись. — Просто ідеально.

Він залишився сам посеред лісу з пораненим другом. Кров продовжувала проступати крізь тканину, незважаючи на всі зусилля. — Ти не можеш померти зараз, — тихіше додав він. — Міра мене вб’є. — І це буде абсолютно справедливо.

Голос пролунав несподівано. Жіночий, рівний і напрочуд спокійний. Майкл різко обернувся. Між дерев стояла дівчина. Темне хвилясте волосся було недбало зібране, а зелені очі дивилися з такою холоднокровністю, яка зовсім не пасувала цій кривавій сцені. У руках вона тримала пучок трав.

— Він втратить усю кров, якщо ти продовжуватимеш так «допомагати», — додала вона, підходячи ближче. — Хто ти така? — напружено запитав принц. — Та, хто може його врятувати, — коротко кинула вона. — Якщо ти перестанеш заважати.

Майкл пильно подивився їй у вічі. Щось у її погляді змусило його... довіритися. — Що потрібно? — Бери його, — скомандувала вона. — Мій дім поруч. Тут ми його втратимо. — Це ризиковано. — А залишити його помирати тут — ні?

Будиночок з’явився посеред гущавини майже зненацька. Невеликий, затишний і дивно живий — він зовсім не скидався на місце, де мала б мешкати «неважлива стара відьма», як уявляв собі Ерік.

— Сюди, — швидко скомандувала дівчина, відчиняючи двері.

Майкл заніс Еріка всередину і обережно поклав його на просте дерев’яне ліжко.

— Ніж, — коротко кинула вона, навіть не дивлячись на принца. — Що? — Якщо хочеш, щоб він не помер, не став зайвих питань.

Майкл без слів дістав ніж і передав їй руків'ям уперед. Вона вже працювала — швидко, чітко, без жодного вагання. Розрізала тканину камзола, оголивши рану. На мить її погляд зосередився, оцінюючи та прораховуючи кожен рух.

— Тримай його, — наказала вона. — Він непритомний. — Повір, це ненадовго.

Майкл міцно стиснув плечі друга, фіксуючи його тіло. — Готовий? — тихо кинула вона. — Ні. — Шкода.

Вона різко витягла стрілу. Ерік здригнувся, болісно видихнув крізь зуби, але так і не розплющив очей. — Тримай! — спокійно повторила вона, коли кров хлинула сильніше.

Майкл мимоволі вилаявся. — Він втратить надто багато крові! — Якщо будеш панікувати — так, — сухо відповіла вона.

Її руки вже рухалися інакше. Трави, порошок і раптове легке світіння під пальцями. Магія. Тепла, пульсуюча й жива. Кров почала зупинятися, а дихання Еріка нарешті вирівнялося.

Майкл уважно стежив за нею, не відводячи погляду. — Хто ти? — тихіше запитав він. — Та, кому ти зараз не заважаєш, і це вже добре, — коротко кинула дівчина.

Минуло кілька напружених хвилин. Нарешті вона відступила на крок. — Він житиме.

Майкл повільно видихнув. Напруга, яку він тримав у собі весь цей час, нарешті почала відпускати. — Він стабільний? — уточнив він. — Так. Але якщо ти зараз спробуєш його кудись тягти — це миттєво зміниться.

Майкл коротко кивнув. — Я маю повернутися. Підняти людей, повідомити його батьків. — Логічно, — вона ледь нахилила голову.

Принц ще раз поглянув на друга, потім — на неї. — Я повернуся швидко. — Я нікуди не подінуся, — спокійно відповіла вона.

На мить їхні погляди зустрілися. Цього разу Майкл кивнув уже не з недовірою, а з повагою, і швидко вийшов із хатини.

Коли двері зачинилися, тиша в кімнаті стала глибшою. Дівчина підійшла ближче до лорда й уважно подивилася на його бліде обличчя.

— Ну що ж, — тихо промовила вона. — Лорд Ерік.

Вона ледь торкнулася його плеча, перевіряючи тепло шкіри. — Схоже, ти нарешті прийшов до мене сам.