Глава 32. Вона - моя.

Каель

Я вибіг з покоїв, не озираючись. Серце билося шалено, немов хотіло вирватися з грудей, а думки крутилися у вирі люті і розчарування. Вони — як гострі кинджали, що рвали душу на шматки. Ліарія… чи то вже Леся? Вона була поруч, але віддалялася з кожним словом, з кожним поглядом.

Я відчував, як ревнощі і страх стискають мені горло, не даючи дихати. Вона вже не просто дівчина з іншого світу — вона стала моїм світом, моїм бажанням, моєю слабкістю. І це лякало мене більше за будь-яку битву.

Її голос звучав у моїй голові, кожне слово — як виклик. Вона хотіла свободи, а я — контролю. Вона хотіла бути вільною, а я — володіти нею. Як можна поєднати ці протилежності?

Я зупинився на балконі, дивлячись у сіре небо. Холодний вітер обдавав обличчя, ніби хотів охолодити мої думки, але безуспішно.

«Вона — моя, — прошепотів я собі. — І ніхто не зламає цього.»

Але водночас я знав: щоб тримати її поруч, мені доведеться змінитися. І ця боротьба — всередині мене — була набагато страшнішою, ніж будь-яка зовнішня війна.

Зала великої ради була холодною, кам’яною і мовчазною, мов саме серце Імперії. Я увійшов, не спиняючи кроку. Сіан та Маріїн вже чекали — вона у темно-синій мантії з високим коміром, він — у строгому темному плащі, що підкреслював кістлявість його постаті. На столі перед ними — сувої, схеми, карти. Зброя для бою не на полі, а в моїй власній цитаделі.

— Ви запізнились, — промовила Маріїн, погляд її ковзнув по мені, мов лезо. — Ми чекали вас ще зранку.

— Я не звітуюсь ні перед ким, — сухо відповів я й сів на чоло столу.

— А слід було б, — втрутився Сіан. — Бо поки ви гадаєте, що маєте владу, ми — ті, хто намагається втримати Імперію від розпаду.

Я не відповів. Хай виговоряться.

Маріїн відклала сувій і схилилась уперед:

— Ми маємо прийняти рішення щодо дівчини. Вона становить небезпеку.

— Вона не становить загрози, — відповів я повільно. — Вона — під моїм захистом.

— Саме це і лякає, — сказала Маріїн. — Вона проводить час з тим хлопцем, з її світу. Вона змінюється. І змінює вас.

Я підвів на неї погляд.

— Мені не потрібно чути ваші здогадки. Говоріть конкретно.

Сіан стукнув пальцями по дерев’яному столу:

— Вона була в підземеллях. Ми отримали звіти. Без охорони. Без дозволу. Разом із прибульцем.

Маріїн підхопила:

— І це після вашої заборони. Ви втрачаєте контроль над ситуацією.

— Ви думаєте, я не знаю, що вона робить? — прошипів я.

— Ми не думаємо. Ми бачимо, — твердо відповіла Маріїн. — Вона не просто людина. Вона — джерело. І поки ви граєтесь в кохання, ми ризикуємо майбутнім Імперії.

Я стиснув кулаки, але стримався.

— Вона не ваша. І не артефакт. Якщо ви думаєте, що я дозволю вам експериментувати з нею, як з інструментом, то ви глибоко помиляєтесь.

Сіан повільно звівся на ноги.

— Ми не можемо більше чекати. Її сила — це зброя. Якщо ви не здатні її використати, ми знайдемо спосіб це зробити без вас.

— Ще один такий натяк, — мій голос опустився до майже шепоту, — і я нагадаю вам, хто тут Імператор.

Маріїн зустріла мій погляд. Без страху. Але і без виклику. Вона знала межу.

— Ми просто попереджаємо, — сказала вона тихо. — Якщо ти її не контролюєш, ти її втратиш. А з нею — і трон.

Я підвівся. Повільно, мов кіт перед стрибком.

— Трон належить мені. І я сам вирішую, хто буде поруч. Вона залишиться — не під вашими експериментами, а в моїх покоях. Поки я так хочу.

Я вийшов з зали, не озираючись, та в мені все кипіло. Вони мали рацію в одному: Ліарія змінювала мене. Але не так, як їм здається. Вперше за довгий час я боявся. Не за трон. А за неї.

Я ішов швидко, майже біг. Стіни палацу ковзали повз, мов тіні. Залишки гніву після наради ще стугоніли у скронях, як барабани перед битвою. Мені хотілося тиші. Хотілося її. Просто побачити, переконатися, що вона тут, поруч, не зникла — не втекла назад у свій світ, не обрала когось іншого.

Двері до покоїв розчинилися майже самі.

Ліарія стояла біля вікна. Її обличчя заливалося променями вечірнього сонця, а погляд… був не тут. Десь далеко. І я майже злякався: знову цей погляд. Той самий, який був у неї, коли вона дивилася на того хлопця з її світу. Дана.

Вона повернула голову, коли почула, як я увійшов, і її очі пронизали мене до самих нутрощів.

— Ти був на нараді, — сказала спокійно. Занадто спокійно.

— І ти була в підземеллях, — відказав я, не зупиняючись. — Без дозволу.

— Це не тюрма, Каелю, — вона повернулась до мене всім тілом. — І я не твоя полонянка.

— Ні, — я зробив крок ближче, — ти моя.

Вона зиркнула знизу вгору, губи стиснулися. Я бачив, як ця фраза вдарила. І водночас — як вона боліла мені самому.

— Ти кажеш, що захищаєш мене… але насправді ти боїшся, — прошепотіла вона. — Бо я стала для тебе слабкістю. А слабкості тебе лякають.

Я зупинився за крок від неї.

— Ти не уявляєш, скільки разів я міг втратити все. Трон. Народ. Себе. Але лише з тобою я боюсь вперше — по-справжньому. Бо я знаю, що якщо втрачусь в тобі — більше не зможу вийти.

Її губи тремтіли, очі наповнились блиском. Я не знав — від гніву чи від чогось іншого. Вона зробила крок назад, але я піймав її зап’ястя. Тепле. Живе. Справжнє.

— Ліаріє, — тихо вимовив я, — залишайся тут. Біля мене. Довірся мені. Принаймні більше, ніж тим, хто шепоче тобі про істини і змови.

Вона не вирвалась. Але й не відповіла. Лише подивилась у мої очі — довго, мов намагалась щось знайти.

— Добре, — сказала врешті. — Але тоді і ти довірся мені. Я не зраджу. Але й не мовчатиму, якщо бачитиму загрозу.

Я кивнув. І тоді ми просто стояли так — у цій тиші, де було більше розуміння, ніж у сотні розмов.

Я обійняв її, не вперше — але цього разу ніби намагаючись зупинити світ. Притиснув до грудей і відчув, як у мені щось поступово тане. Страх. Лють. Гнів. Все.