Частина 31. Покої - увʼязнення чи нова перемога?

Минуло вже кілька днів, як я змушена була прийняти той факт, що тепер моє життя пов’язане з цими покоями — холодними, важкими, наповненими тишею, що нависає над кожним рухом. Служниці ходять по коридорах, і, помічаючи мене, тихенько шепочуться. Їхні погляди, наповнені сумнівом і цікавістю, здаються гострими, наче леза. Я відчуваю, як вони ставлять мене на рахунок — чи я тут гість, чи полонена. Хоча ні, не просто полонена — більше схожа на трофей, виставлений напоказ.

Каель рідко буває відкритим у своїх почуттях. Він тримає все під контролем, навіть коли намагається показати ніжність. Вночі його руки бувають жорсткими, пристрасними, іноді залишаючи на моєму тілі синці — мовби знак того, що я належу лише йому. І хоч це приємно і страшно водночас, всередині мене росте невидимий спротив — бо я не просто його власність. Я — людина, зі своїми страхами і мріями.

Кожного ранку я прокидаюсь з думкою, що цей день буде іншим, що ми зможемо знайти між нами хоча б краплину розуміння. Але кожен ранок приносить новий виклик.

Сьогодні ранок не був винятком. Сонце ледве пробивалося крізь важкі штори, заливаючи кімнату м’яким світлом. Каель сидів за столом, перед ним — напівпорожня чаша з залишками сніданку. Він виглядав роздратованим, а його очі були темними і непроникними.

— Ти знову сидиш і думаєш про те, як втекти? — спитав він, не дивлячись на мене.

— Ні, — відповіла я тихо. — Я думаю про те, що це життя… воно не для мене. Я не можу бути просто тінню в цьому палаці.

Каель кинув ложку в тарілку, і звук ляскання розірвав тишу.

— Ти не розумієш, Ліаріє. Тут ти в безпеці. Тут я можу тебе захистити.

— Захистити? — Я посміхнулась гірко. — А що з того, якщо твоє “захищати” перетворюється на тюрму? Я не хочу бути твоєю власністю.

Каель різко піднявся зі стільця, вперше за кілька днів показуючи справжній гнів.

— Ти належиш мені! — вигукнув він, голосом, що не терпить заперечень. — І це не зміниться.

Я застигла на місці, серце калатало в грудях. Він не мав права так зі мною говорити. Не тепер. Не після того, що ми пройшли.

— Каелю, — почала я, намагаючись зберегти спокій, — я не твоя власність. Я — людина, і я заслуговую на повагу.

Каель глянув на мене з сумішшю розчарування і болю, ніби боровся з собою.

— Ти мені потрібна, — промовив він тихо, — але я боюся втратити тебе.

— Можливо, якщо ти будеш бачити у мені не силу, а людину… ми зможемо знайти спільну мову.

Каель різко обернувся і вийшов із кімнати, залишивши мене саму зі своїми думками і тишею, що здавалася тепер ще густішою і холоднішою.

Я залишилася стояти біля вікна, дивлячись на двір, де птахи співали свою свободу, якої я так сильно прагнула.
Відлуння кроків Каеля, що віддалялися коридорами, лишило в мені холодний слід нерозв’язаної боротьби. Його слова — «ти належиш мені» — крутилося в голові, як нав’язлива пісня, яку не можеш викинути з думок. Ні, я не могла дозволити собі знову згорнутися у цю темряву, яку він називав безпекою.

Потрібно було діяти. Потрібно було шукати відповіді, розплутувати клубок таємниць, що затягував мене дедалі глибше.

Мій погляд опустився на старий ключ, який Дан передав мені кілька днів тому. Він казав, що за дверима підземель ховаються істини, які можуть змінити все. Я не знала, чи готова я до правди, але жити в невіданні ставало нестерпно.

Служниці все ще шепотіли за моєю спиною, а я, ніби тінь, непомітно спустилася сходами, що вели в холодну глибину замку. Кожен крок лунав кам’яними стінами підземелля, відгукуючись у серці тягарем очікування.

Дан сидів у напівтемряві, обережно переглядаючи старі сувої і технічні прилади, які були йому зрозумілі лише наполовину.

— Леся, — його голос був тихим, але відчувалася глибока тривога. — Я думав, ти не прийдеш.

— Я не можу чекати більше, — відповіла я, присівши поруч. — Каель… він тримає мене тут, але я відчуваю, що він не може мене захистити від того, що нас усіх чекає.

Дан уважно подивився мені в очі.

— Ти — ключ, Леся. І влада, яка в тобі, змінить баланс сил у світі. Але ті, хто це розуміє, полюють за тобою, і навіть Каель не вірить повністю.

— Що ти знаєш про цей світ? — спитала я, торкаючись старого сувою, покритого символами, яких не розуміла.

— Тут, під землею, заховано залишки правди, — мовив Дан. — Стародавні технології, що колись поєднували магію і науку. Все, що вони намагаються приховати.

— І що ми можемо зробити? — з надією запитала я.

Дан зітхнув.

— Спочатку треба зрозуміти, що це за сила, яка в тобі. Потім — знайти союзників. Бо однією тобі не впоратися.

Я дивилася на нього, відчуваючи, як страх змішується з рішучістю.

— Тоді давай почнемо. Поки ще не пізно.

Вогонь у його очах дав мені сили. Я знала, що цей шлях буде важким, але більше боялася залишатися в темряві покоїв, де моє «я» стиралося під тиском чужої волі.
Світло факелів тремтіло на вологих стінах підземелля, кидаючи довгі тіні, що рухалися разом з нами. Я йшла поруч із Даном, напружено вдивляючись у стародавні символи на камінні — мовчазні свідки забутих епох. Кожен крок лунав підземною тишею, ніби порушуючи вічний спокій цього місця.

— Тут, — прошепотів Дан, — має бути схованка. Архів знань, які вони боялися показати світу.

Ми зупинилися біля масивної кам’яної стіни, по якій були вирізані дивні гліфи. Дан дістав невеликий пристрій і почав ним водити над символами. Раптом з’явився слабкий механічний звук — камінь повільно відсунувся, відкривши вузький прохід.

— Вдається! — тихо зрадів він.

Я вдихнула холодне, затхле повітря, напружуючись від передчуття.

— Стій, — різко прошепотіла я, помітивши рух за спиною.

Дан обернувся, але темрява поглинула всі звуки, окрім власного серцебиття. Раптом чутно було віддалені кроки — ледь приглушені, але швидкі.

— Нас помітили, — прошепотів Дан, напружуючись.