Частина 30. Тіні на троні

Зала була напівтемна, лише кілька свічок кидають довгі тіні на кам’яні стіни. Маріїн сиділа за масивним дерев’яним столом, її очі блищали у напруженому передчутті. Лорд Сіан стояв біля вікна, дивлячись у ніч, що накривала місто, ніби шукаючи відповіді у зорях.

— Імператор занадто м’який, — голос Маріїн звучав тихо, але кожне слово відбивалося, наче постріл. — Вона — зброя. Якщо ми не візьмемо під контроль її силу, вона просто загубиться, або ще гірше — зруйнує все.

Лорд Сіан повільно повернувся, схрестивши руки на грудях.

— Ліарія… вже не просто людина. Вона ключ. Імперія не має права втрачати цей шанс.

— Але імператор… Каель… — Маріїн скосила очі. — Він не дозволить нам просто взяти її. Вона для нього більше, ніж інструмент. Він боїться втратити її.

— Його почуття — слабкість, яку ми можемо використати, — холодно відповів Лорд. — Якщо нам вдасться підштовхнути їх до розколу, сила Ліарії стане нашою.

Маріїн зітхнула.

— Проте є одна проблема… Лор.

Сіан нахилив голову.

— Ти теж помітила? Його поведінка останнім часом дуже дивна. Він говорить з Ліарією більше, ніж потрібно. Ймовірно, у нього свої плани.

— Можливо, він — шпигун. Або навіть гірше — зрадник, — сказала Маріїн, її голос став ще тише.

— Потрібно слідкувати за ним, — вирішив Лорд. — Але обережно. Якщо Каель помітить, буде кінець не лише нам, а й імперії.

Вона кивнула, знову дивлячись на ніч за вікном.

— І Ліарія… Ця дівчина — наш шлях. Ми маємо навчитися контролювати її, поки не стало пізно.

— Я відправлю агентів, — сказав Сіан і повернувся до виходу. — Перший крок зроблено.

— Перший і найважливіший, — відповіла Маріїн, дивлячись у темряву. — І ніхто не зможе зупинити цей рух.

Світло свічок колихалося, відкидаючи тіні, що ніби оживали, шепочучи старі загрози і плани. Зала наповнилася відчуттям надвигаючої бурі — бурі, що могла знищити все, або відродити з попелу.
 

*** 

Місячне світло тихо лилося крізь вузькі вікна кімнати, в якій я опинилася разом із Даном. Холодна кам’яна підлога здавалася неприємною, але важливіше було те, що ми сиділи поруч, і тепер між нами не було таємниць — принаймні, я так хотіла вірити.

—Як ти сюди потрапив? Скажи мені правду. — запитала я, намагаючись стримати тривогу в голосі. Мої руки нервово стиснули край одягу, а серце калатало, наче пташка у клітці.

Дан відвів погляд, але в його очах палахкотіла рішучість, яку не можна було ігнорувати.

— Я втік, — сказав він тихо. — Мій світ… він зруйнований. Вони переслідували мене за те, що я знаю — правду про наш світ, про твою силу.

Я схилилася ближче, наче боялася, що слова розтануть у повітрі.

— Яка правда? — запитала.

— Нас створили. — Його голос став ледь чутним, як шепіт. — Не природа, не боги. Наші світи — частина великої гри, експерименту. І твоя сила — це не просто магія. Це код, який може змінити все.

Мене охопив холод. Я не могла відвести погляду.

— Ти хочеш сказати, що я — не просто людина?

— Саме так. Ти — ключ. Але й мішень. Вони хочуть використати тебе. Маріїн і Лорд Сіан — лише верхівка айсберга. Навіть Каель… — він затримав дихання, ніби боявся промовити це.

Я здивовано подивилася на нього.

— Каель? — запитала я.

— Він має свої плани. Любить тебе, це правда, — Дан уважно дивився мені в очі, — але влада і страх роблять його жорстким.

Я похитнула головою.

— Я не можу зрадити його. Але якщо це правда, ми мусимо бути обережними.

— Саме так. І я хочу допомогти тобі. Ми — останні, хто пам’ятає той світ. Ми повинні зберегти знання.

Я вагалася. Зрозуміла, що цей союз може поставити мене під ще більшу небезпеку, але це був шанс — шанс зберегти себе і тих, кого люблю.

— Добре, — сказала я тихо. — Але обіцяй, що ніхто зі світу Ліарії не постраждає.

Дан кивнув, і я відчула, що в наших серцях народжується мовчазне порозуміння. Тіні ночі вже не здавалися такими страшними — бо тепер ми не були самотні.

Наступного ранку світло, що проникало крізь вузьке вікно, було холодним і безжальним, немов нагадуванням про те, що кожен новий день приносить нові виклики.

Я сиділа на краю ліжка, розмірковуючи над тим, що сказала мені Дан. «Ти — ключ», — ці слова крутилися в голові, не даючи спокою. Хто мене створив? І чому тепер, у цьому світі, все має так заплутано складатися?

Двері відчинилися, і у кімнату увійшов Каель. Його погляд був суворий, але в очах блищала тінь турботи. Він сів поруч, не торкаючись мене, але близькість його присутності вже говорила більше, ніж слова.

— Ти спала погано, — нарешті промовив він. — Щось турбує?

Я ковтнула важко, намагаючись зібрати думки. Його сила, його вплив на мене — це був ланцюг, від якого важко звільнитися.

— Дан… — почала я, — він сказав, що я не просто людина. Що я — ключ. Що мій світ — частина великої гри.

Каель нахмурився, його брови зібралися в єдину лінію.

— Вони говорять багато, щоб заплутати тебе, — сказав він твердо. — Але я знаю, хто ти. І що ти для мене.

Його слова були як обіцянка, і водночас — як ланцюг.

Я дивилася на нього, і в моїх очах читалася не тільки любов, але й страх. Страх втратити себе, залишитися маріонеткою у чужих руках.

Каель підняв руку, щоб зняти зі мною плащ, але раптом зупинився. Він промовив, майже шепотом:

— Ти — моя власність, Ліаріє. Але… я не хочу втрачати тебе.

Я закрила очі і тихо видихнула, знаючи, що між нами з’явилася прірва, яку не так просто перейти.

Каель довго мовчав, дивлячись у вікно, де на темному небі мерехтіли зірки. Нарешті він обернувся до мене, його голос був глухий, але твердий:

— Ліаріє, відтепер ти будеш жити зі мною в моїх покоях. Тут я зможу краще тебе захистити.

Я відчула, як всередині щось стиснулося. Не тому, що мені не хотілося бути поруч із ним — навпаки. Але це була ще одна грань його контролю, і я не знала, чи готова була її прийняти.