Частина 29. Пастка у Тіні

Відлуння останніх слів Каеля ще довго дзвеніли в моїй голові, як холодна і гостра брязкітка ланцюгів. «Ти моя власність». Повторювала я їх мов у нескінченному повторі, намагаючись вловити сенс, зрозуміти, чи правда це — чи просто жорстока гра його влади над мною. Мої пальці, що злегка тремтіли, стискали тканину плаща, яким мене накрив Каель, ніби намагаючись захистити і водночас підкреслити своє право на мене.

Я стояла посеред кімнати, серед холодних кам’яних стін, що нагадували тюремні, і відчувала, як на мене опускається тягар безвиході. Моє ім’я — Леся, людина з іншого світу. Але тепер це ім’я здавалось далеким-далеким, загубленим десь у хвилях часу і простору. В цій імперії я — Ліарія. І відтепер я — його. Власність.

Двері раптом тихо відчинилися, і в кімнату ступив Лор — охоронець, який завжди був поряд, хоч і мовчазний. Його погляд, зазвичай суворий і непохитний, тепер був змінений — у ньому я побачила тривогу. Він скинув плащ, поклавши його акуратно на лаву, і підійшов ближче, голос його був приглушеним, ніби він боявся, що навіть повітря може чути наші слова.

— Ліаріє… — він зробив паузу, ніби шукаючи правильних слів. — Те, що я тобі скажу, важливіше за все, що ти зараз відчуваєш, і стосується не лише тебе, а й усієї імперії.

Я кивнула, голос відмовлявся відгукуватися. Серце шалено калатало у грудях, а думки змішувалися у хаосі.

— Каель… — почала я, — він… він назвав мене своєю власністю. І він не жартував.

Лор мовчки опустив очі, зібравшись з думками.

— Я бачив, як він дивився на тебе, — сказав він нарешті. — Не лише як на зброю чи інструмент. Але й як на небезпеку. Він боїться втратити контроль.

Я відчула, як холод тягнеться по спині.

— Небезпека? Для кого? Для нього? — прошепотіла, ледве стримуючи страх.

— Для всіх, — відповів Лор. — Для нього, для імперії… і для тебе. Бо те, що ти несеш у собі — це сила, яку не можна контролювати.

Він зітхнув, і його погляд став ще серйознішим.

— Є стародавні легенди, про які Каель не хоче говорити. Про сутності, здатні знищити цілі світи. Твоє походження пов’язане з цими легендами.

Я відчула, як у грудях стискається щось невидиме — страх, суміш розпачу і відчаю.

— Ти маєш на увазі, що я… — я не наважувалася вимовити це вголос. — Що я можу бути ключем до катастрофи?

— Можливо, — відповів Лор. — Але є і інша сторона. Ти можеш бути єдиним, хто зможе зупинити те, що наближається.

Слова його лунали у кімнаті, немов вироки і надії одночасно. Я хотіла кричати, шукати відповіді, але все, що могла — це мовчки вдивлятись у його очі.

— Але… — продовжив Лор, — для того, щоб це сталося, нам потрібно діяти швидко. Ти не одна. Вони вже тут, — він показав на вікно, звідки долинав віддалений шум — кроки, голоси, які несли з собою загрозу.

Я відчула, як серце знову стиснулося, але цього разу — з іскрою надії.

— Що ми можемо зробити? — запитала я, відчуваючи, що з кожним словом мій голос стає міцнішим.

— Спочатку треба довіритись один одному, — сказав Лор. — Ми не можемо боротися окремо. Каель грає свою гру, але тепер настав час для нашої.

Я кивнула, хоча сумніви все ще бовваніли у глибині душі. Та іншого вибору немає. Мій шлях тільки починається, і я повинна бути готова.

Лор відступив до дверей і обернувся.

— Час діяти, Ліаріє.

Коли двері зачинилися за ним, я залишилась сама у темряві, під гнітом власних думок, але з новою іскрою — іскрою боротьби.

Після розмови з Лором у мене залишився неприємний осад. Щось у його словах і поведінці не давало мені спокою, але я знала — зараз мені потрібно поговорити з Каелем. Мій розум рвався на частини: ревнощі, страх, надія і біль змішувалися у складному клубку. Я мусила зробити вибір — і зробити його швидко.

Коли Каель зайшов до кімнати, його холодні очі відразу зустріли мої. Я відчула, що він вже відчуває напругу, яку не в змозі приховати.

— Каелю, — почала я тихо, але твердо, — мені потрібно з тобою поговорити. Про Лора.

Він підняв брови, і в його очах блиснула цікавість.

— Що саме?

— Його поведінка… — я віддихнулася, намагаючись не показати своїх сумнівів, але голос вийшов рвучким. — Я помітила, що він приховує від нас дещо важливе. Він не зовсім той, ким здається.

Каель злегка нахмурився, його рука стисло опустилася на стіл. Він уважно дивився на мене, мов на карту, яку намагається прочитати.

— Чи ти впевнена? — спитав він. — Лор — мій найближчий охоронець, і він не підведе нас.

Я покачала головою.

— Ні. Не впевнена. Але те, як він дивився на мене… і як намагався говорити зі мною таємно — це викликало тривогу. Я відчуваю, що він щось приховує, і це може загрожувати нам усім.

Каель затамував подих, його губи стиснулися.

— Ти думаєш, що він зрадник?

Я поглянула йому в очі — не хочу брехати, але й не бажала спричиняти зайві хвилювання.

— Не знаю. Але я не хочу помилятися.

Він зробив крок до мене, і в його погляді з’явилася м’якість, яку я рідко бачила.

— Ліаріє… — його голос став тихішим, майже ніжним, — я знаю, що ти боїшся. І знаю, що я не був ідеальним. Але я хочу, щоб ти була на моєму боці. Не лише як зброя чи інструмент, а як… людина, яку я поважаю.

Я відчула, як серце стискається і від болю, і від надії. Усі ці моменти, всі наші спільні ночі, розмови і мовчання — вони значили для мене більше, ніж я могла сказати.

— Я хочу бути на твоєму боці, Каелю, — прошепотіла я, — але пообіцяй мені одне.

Він підняв на мене очі з несподіваною цікавістю.

— Що саме?

— Не вбивай нікого, хто прийшов зі мого світу. Хто має до мене будь-який зв’язок. Ми не обирали цей світ, але ми маємо право на життя.

Каель на мить замовк, і я побачила, як він вагається. Потім він повільно кивнув.

— Пообіцяю. Ніхто не постраждає без моєї волі. Але ти повинна розуміти — я зроблю все, щоб захистити імперію.