Частина 27

Я не одразу наважилася сісти поруч. Все в мені кричало: це пастка, обман, ще один з витончених трюків Тіні або, що гірше, Каеля. Але його очі… вони мали той самий відтінок спокійного безумства, як у людей, що пережили щось незбагненне, та ще лишилися живими.

— Ти з Києва? — повторила я, тихо, наче боялася, що слово зламає чар.

Він кивнув.

— Так. Мене звати Данило. Дан. Я… я не знаю, як сюди потрапив, чесно. Був у метро. Була повітряна тривога. Все гуділо. А потім — темрява. І… вогонь. Щось схопило мене, ніби вихор. А далі — ці місця.

— Це було недавно?

— Я не знаю, — він потер чоло. — Тут немає часу. Небо не змінюється. Я думав, збожеволію. А потім мене знайшли ті… створіння. З масками. Я нічого не розумів, говорив до них, але вони не відповідали. Повели сюди.

Я сиділа мовчки. Серце билося швидше. Це не було сном. І не маячнею. Він справжній. Людина. З мого світу.

— А ти… Леся? — обережно перепитав він.

— Так, — я вдихнула глибше. — Але тут я — Ліарія. Вони думають, я дух. Сила. Я не знаю, чому. Я прокинулася тут, в тілі, яке не моє, але стало моїм. І тепер весь цей світ чекає від мене чогось великого.

— І ти справді… можеш щось? — він говорив ніби з подивом, ніби йому важко уявити, що я — не просто звичайна дівчина.

— Ще вчуся. Але тут або ти когось здивуєш, або тебе зітруть, — я гірко всміхнулася.

— Я бачив, як вони бояться тебе, — він відвів погляд. — Але, Лесю… тут є ще щось. Коли мене схопили, я чув… голос. Він говорив нашою мовою. І не був твоїм. Я думав, що це галюцинація. Але він говорив: “Вона вже прокинулася. І скоро настане час.”

Я завмерла.

— Ти певен?

— Абсолютно. І ще… — він нахилився ближче. — Це звучало не ззовні. А всередині. Якби не зійшов з розуму, я б сказав: у голові.

Мені стало холодно.

— Значить… я не одна?

Він мовчав. А потім прошепотів:

— І, схоже, ти — ключ. Але до чого? Я ще не знаю.
— Каель, ні! — крик вирвався сам собою, коли його постать різко з’явилася біля дверей.

Він ішов швидко, хижо, мов хижак, що відчув чужинця біля здобичі. Його очі — темні, розпечені — були спрямовані не на мене, а на Дана. І я вже знала, що буде далі.

— Вивести його, — холодно кинув він охоронцям, навіть не зупинившись.

— Ні! Почекай! Він нічого не зробив! — я кинулася між ними, простягнувши руки, мов щит. — Це людина! Така, як я!

Каель не зупинився. Лише схопив мене за лікоть, не грубо, але з силою, що не залишала вибору.

— Він небезпечний, — прошипів крізь зуби. — Він не з нашого світу. Його поява — не випадкова.

— І моя теж не випадкова, хіба ні?! — я закричала, вириваючись. — І мене ти не наказав стратити!

— Ти — інше, — тихо, але твердо. — Ти моя. А він…

— Він мій! — зірвалося з вуст, і я побачила, як Каель сіпнувся, наче від удару.

У залі настала тиша. Навіть охоронці завмерли.

— Пробач… — прошепотіла я, хитаючись. — Я не це мала на увазі… Просто… Не карай його. Благаю. Він переляканий. Загублений. Як і я була. Він — шанс дізнатися більше. Зрозуміти, чому я тут.

Каель дивився на мене довго. В його очах вирувало щось темне, неконтрольоване. Ревнощі? Ненависть? Зрада?

— Виведіть його, — нарешті сказав. — Але не чіпайте. Поки що.

Я видихнула. І тільки коли його рука відпустила мою, я зрозуміла, як сильно тремтіли пальці.

Каель нахилився ближче. Його голос був тихим, але пронизливо глибоким:

— Ти граєш з вогнем, Лесю. І він спалить когось із нас.

І з цими словами він пішов, лишивши по собі лише важке, тремтливе повітря. Я не знала, що лякає мене більше: його тиша — чи його слова.

Я стояла на місці, відчуваючи, як кожен мускул напружується від безсилля. Дихання було важким, а думки — заплутаними. Я хотіла крикнути, вибачитися, переконати його, але слова застрягли в горлі. Бо знала: Каель не слухає, коли це стосується його влади і безпеки.

Тоді з’явився Лор — мовчазний, холодний, але з підозрою в очах.

— Вона намагається грати двома сторонами, — тихо промовив він, — і це небезпечно для всіх.

Я дивилася на нього, відчуваючи, як холодок страху прокотився по спині. Мене зраджують не лише вороги — іноді й ті, хто мав би стояти поруч.

В кімнаті стало надто тісно. Я вхопила плащ Каеля, ніби це остання нитка, що тримала мене у цьому світі, і тихо прошепотіла собі:

«Якщо я згорю — зроблю це заради себе, а не заради чужої війни».

І десь глибоко всередині запалало нове, твердокам’яне рішення — вижити. Незважаючи ні на що.