Частина 26. Вона не зброя

Коли двері зачинилися за останнім радником, зал наповнився порожнечею. Каель стояв біля вікна, вдивляючись у далечінь — мовби не помічав, що я залишилась.

Я мовчала, бо не довіряла власному голосу. Коли ж нарешті ступила ближче, то лише для того, щоб зупинитись на відстані. Мені не потрібно було багато слів — усе вже лежало між нами: невисловлене, гостре, живе.

— Ти міг сказати їм правду, — нарешті прошепотіла я, — що не дозволиш перетворити мене на зброю. Що я тобі не інструмент.

Каель не обернувся.

— Політика — це не правда, Ліаріє. Це вибір, який дає шанс вижити.

Його спокій лише сильніше вдарив по мені.

— А я що? Шанс? Козирна карта?

Я відчула, як сльози обпікають очі, і роздратовано стерла їх, щоби не показати слабкість. Хоча це вже не мало сенсу. Сила, яку я намагалася в собі втримати, тріснула.

— Після всього, що було між нами… я думала, ти бачиш у мені більше.

Він нарешті повернувся. У його погляді була напруга — але не ніжність.

— Ти хочеш, щоб я зупинив війну заради почуттів?

— Ні, — я гірко всміхнулась. — Я хотіла, щоб хоч на мить ти побачив у мені людину.

Каель зробив крок до мене — але я відступила.

— Не треба, — прошепотіла. — Не зараз.
У ньому щось сіпнулось, але він зупинився. І знову замовк.

Мовчання між нами вже не було спокійним. Воно різало.

— Ми знайшли ще одного, — сказав він нарешті, тихо. — Він говорить твоєю мовою.

Я затамувала подих. Дійсно, зараз треба зосередитись на більш важливому. 

— Підемо разом?

Каель кивнув, але не зробив жодного кроку. Я пройшла повз нього першою, не озираючись. Бо якби я подивилась йому в очі зараз — то, можливо, більше не змогла б ненавидіти.

А я ще не була готова пробачити.

Каель 

Я стояв, мовчки дивлячись у те саме вікно, за яким не було нічого, крім далекої хмари диму над горами. І нічого, крім пульсуючого болю в грудях.

“Ти хочеш, щоб я зупинив війну заради почуттів?”

Моя жорсткість — була захистом. Не для себе, ні. Для неї.

Вони всі бачили в ній загрозу або можливість. Зброю, що може схилити терези війни. Але я бачив більше. Занадто багато. І саме тому не міг дозволити собі це показати.

“Ти хочеш, щоб я визнав, що вона — єдина, через кого втрачаю контроль?”

Я не можу. Бо один мій погляд, одна м’якість — і вони розірвуть її між собою. Маріїн, Сіан, навіть Лор. Всі вони знають, як пахне слабкість. Як виглядає слабке місце у правителя.

А вона… вона вже стала ним.

Я бачив її очі. Біль у них. Сльози, які вона не хотіла показати.

І, чорт забирай, я хотів стерти їх з її щік. Вперше за довгі роки я хотів не просто перемогти. Я хотів захистити.

“Але що я їй дав? Холод. Розрахунок. Порожнечу.”

Бо інакше не можна. Бо в цій грі навіть відвертість — це зброя проти тебе самого.

Моя рука мимоволі стиснулася. Я все ще відчував її тепло на своїй шкірі. Її дихання. Ті миті, що нібито мали щось змінити.

Але ми обоє знали: це не казка. Це імперія.

І я — її імператор.

Навіть якщо всередині мене давно вже править зовсім інша сила.

І ця сила — носить її ім’я.

Ліарія

Мене вели вузькими коридорами під палацом, туди, де кам’яні стіни зберігали не тільки холод, а й давні таємниці. Охоронець не сказав ні слова. Тільки зрідка кидав на мене погляд — не з підозрою, швидше з тривогою. Як на когось, хто міг вибухнути будь-якої миті.

Я й сама не знала, чого від себе чекати.

Після ради, після Каеля, після його мовчання… щось у мені тріснуло. Не назавжди. Але боляче. Я не чекала, що він захистить мене, як герой із книжки. Але чекала хоча б кроку. Погляду. Чогось… справжнього.

Мої пальці тремтіли, коли я схопила край плаща. Не від страху. Від злості. На нього. На себе. На весь цей світ.

— Сюди, — сказав вартовий. Його голос був глухим, як грім під землею.

Двері важко рипнули, і я ступила всередину.

Він сидів на лаві, закутий у кайдани. На вигляд — звичайний юнак, трохи старший за мене. Розпатлане темне волосся, подряпане лице, одяг з чужої тканини. Але коли він підвів голову, я завмерла.

Очі. Людські. Розумні. Повні страху — і надії.

— Боже… — прошепотів він.

І ці два склади, промовлені знайомою, до болю рідною мовою — людською, з мого світу — пробили мене крізь усі стіни. Я не стрималася. Опустилася на коліна перед ним, ніби втратила сили.

— Ти… Ти звідти?

— Я не знаю, як я тут опинився, — голос тремтів, але не ламався. — Один момент — я був на станції метро. Потім… все почало крутитись. І — темрява.

— Метро? — мене пронизало. — Київ? Ти з Києва?

Він кивнув. Повільно. Обережно. Його очі шукали правду в моїх.

— А ти?..

Я ковтнула повітря, ніби вперше дихала знову.

— Ліарія, — сказала я. — Але колись мене звали Леся.

Ми дивилися одне на одного, як двоє виживших після кораблетрощі. Він — ще в ланцюгах. Я — вже без них, але не вільна.

І я не знала, кого з нас було більше жаль.

Каель 

Його голос звучав м’яко, надто м’яко. І хоча я не розумів жодного слова, я бачив, як вона дивиться на нього. Не так, як дивилася на мене. В її погляді була розгубленість, зворушення — і щось ще, чого я боявся навіть називати. Ні, не кохання. Спогад. Приналежність.

Я стискав руки в кулаки, приховуючи, як всередині все палало. Мені хотілося вірити, що вона вже належить цьому світу. Що вона належить мені — принаймні настільки, наскільки можна належати тому, з ким ти уклав угоду. Але зараз, коли вона промовила щось на своїй дивній мові — так ніжно, так щиро, — я відчув, ніби мені в груди вбили клин.

Він посміхнувся їй — як посміхаються тим, кого давно знаєш. І вона відповіла так само. Без маски. Без колючок. Лише справжність, яку я рідко бачив у ній поруч зі мною.