Частина 25 Розлом у тиші

Коли ми з Каелем увійшли до Зали Рад, там уже зібралися головні командири. Всі були мовчазні. Деякі — напружено мовчали, інші — нашіптували щось один одному. Але всі вже знали — цей сигнал не був звичайним.

Каель навіть не сів. Він пройшов до самого кінця довгого столу, опершись руками об темну поверхню.

— Говоріть, — сказав він різко. — Хто чув сигнал? Я хочу знати все. Негайно.

Лорд Сіан — сивий, мов попіл, радник із найдавніших родів, — встав першим.

— Це не імператорський сигнал. Це старий код, що використовувався… ще до створення імперії. Він був забутий.

— Тоді чому ми чуємо його зараз? — пролунало з кутка. Це був Арес, брат Каеля, спокійний, як завжди, але очі його були уважними.

— Бо хтось хоче, щоб ми знали, що вони повернулись, — сказав Каель і поглядом знайшов мене. — І що це — не війна армій. Це війна пам’яті. Війна істин.

Я опустила погляд, але знала: він мав рацію.

Сигнал лунав як попередження. Але не для війська. Для мене.

Каель знову заговорив, цього разу тихіше:

— Один із командирів учора зник. Без слідів. Його тіло знайдене біля межі Тіней. Очі — вирізані. Сигіл — знищений. Це послання.

По залі прокотився гул.

— Ви думаєте, це вони? — хтось запитав.

— Я знаю, — відповів Каель.

Він дивився не на них. Він дивився на мене.

І в цю мить я відчула — ця гра більше не ховається в темряві. Вона почала рухатися.

— Що ти приховуєш, Ліаріє? — пролунав тихий голос радниці Маріїн, однієї з небагатьох, хто ніколи мені не довіряв.

— Сигнал пролунав, як тільки ти покинула свою кімнату.

Каель одразу кинув на неї погляд, що змусив її змовкнути.

— Вона не ворог, — чітко сказав він. — Але ми більше не маємо права ігнорувати зв’язок. Вона — ключ. І хтось інший про це знає.

В тиші я піднялась. Сила в мені ще не визначалася. Але слова — були точними:

— Якщо я — ключ, то ця загроза не зникне, поки двері не відкриються.

Каель кивнув.

— І ми відкриємо їх першими. Але цього разу — за нашими правилами.

— Якщо це війна пам’яті, — нарешті прорвав мовчанку Арес, — то чию пам’ять ми намагаємось зберегти? І чию знищити?

Сіан спершу здивувався від прямоти, але не заперечив.

— Питання слушне. Якщо ця загроза — давніша за нас, то, можливо, ми всі лише… наслідок її забуття.

— Я не збираюсь захищати тіні, — різко відрізав Каель. — Але я не маю наміру дозволити їм знищити те, що ми збудували. Не після всього.

— Проблема в тому, — втрутилася Маріїн, — що ви говорите “ми”, але вона тут не «з нами». Вона — щось інше. І чим довше ми це ігноруємо, тим ближче кінець.

Я повільно вдихнула, не даючи гніву взяти гору.

— Я не ваша загроза, Маріїн. І те, що ви боїтеся мене, не означає, що маєте рацію.

— Але й не означає, що я помиляюсь.

Каель зупинив суперечку одним словом:

— Досить.

Пауза. Потім він обвів залу поглядом — холодним, точним, звичним для нього, коли він приймав рішення:

— Слухайте уважно. Ми маємо три проблеми:

Перше — сигнал. Хтось відправив його, і це не була наша сторона.

Друге — загиблий командир. Вони б’ють по ключовим людям.

І третє — зв’язок з Ліарією. Вона щось привертає. Ми це бачимо. І поки ми не зрозуміємо, що саме, ми не зможемо перемогти.

— Ви хочете використати її? — холодно запитала Маріїн.

— Я хочу зберегти цей світ, — відповів Каель, і цього разу навіть вона не наважилась перечити.

— І я допоможу, — сказала я. — Але не як зброя. Як союзник.

Сіан схилив голову.

— Це… більше, ніж ми мали кілька днів тому. І, можливо, саме це і є початок нашої відповіді.

— Початок, — повторив Каель. — Але часу обмаль. Ми готуємо війська. Збираємо залишки архівів. І починаємо стеження всередині власних стін. Занадто багато голосів стали тихими в останні дні.

— А якщо сигнал повториться? — спитав Арес.

— Тоді, — відповів Каель, — ми вже будемо готові.
— Ми втрачаємо час, — голос Маріїн став твердішим. — Ми не можемо дозволити собі вагатися. Якщо вона — ключ, ми маємо використати її. Вичавити всю силу, поки ще не пізно.

Я застигла. У повітрі повисла тиша — важка, наче дощ, що от-от прорве небо.

Очі всіх повільно обернулися до мене, але я не дивилася ні на кого, крім нього. Каеля.

Він сидів спокійно, вперто не зводячи очей з Маріїн. Його щелепа напружилась. Я чекала. Хоча б одного слова. Ні, навіть натяку — що він не дозволить перетворити мене на знаряддя.

— Це ризиковано, — сказав він нарешті, холодно, розважливо. — Якщо натиснемо надто сильно, втратимо все. І сили, і її саму.

Його погляд ковзнув по мені на коротку мить — і знову повернувся до Маріїн. У ньому не було страху. Але і не було захисту.

Я зрозуміла, що він щось приховує. Його голос був рівний, мовби це все не про мене. Мовби я — не більше ніж змінна в політичному рівнянні.

— Тобто ми сидимо склавши руки? — Маріїн хмикнула. — І чекаємо, поки вона вибухне?

— Ми обережні, — відказав Каель. — Бо ми не знаємо, з чим маємо справу. І поки не дізнаємось — рішення приймаю я.

Його погляд ковзнув залом. Холодний, владний. Я бачила, як майстерно він відводить увагу, балансує між позиціями. Політика, так. Але ж…

Але ж я хотіла, щоб він вибрав мене. Не як силу. Не як союзника. А просто як… людину.

Я опустила погляд. Раптом у грудях стало порожньо. Не було болю. Лише тиша. Розчарування, якого я не могла дозволити собі показати. Я була сильна. Так я собі казала. Але зараз… від цієї сили залишалась лише оболонка.

— Якщо вона хоче довести свою лояльність, — сказала Маріїн тихіше, — вона сама має погодитись. Усе інше — слабкість.

— І саме тому ти ніколи не будеш на троні, — коротко кинув Арес.

Двері залу раптово відчинились.

Всі погляди — миттєво до входу. Один із охоронців зайшов, тримаючи шолом у руці. Його обличчя було блідим, але зосередженим.