Частина 24. Таємниці минулого. Ліарія. Хто вона?

Я прокинулася від різкого шуму за дверима. Серце в грудях калатало, не даючи розуму спокою. Ще не зовсім звикла до цього місця, ще не зовсім відчула себе частиною цього світу. Але з кожним днем це місце ставало більш знайомим, як би я цього не бажала.

Я оглянулась, примітивши, що двері не замкнуті, як завжди. Погляд став більш уважним, і я відчула щось холодне в повітрі — знак, що щось не так.

Тонкий крок. Знову. І цей хтось не намагався приховати свою присутність. Я знову почувала цей особливий, важкий погляд, який, здається, пронзає тебе наскрізь. В душі спалахнув страх. Я знала, що це означає.

Він прийшов.

Задерла голову, дивлячись у вікно. Вулиця була тиха, хмари вже захопили небо. Раптом тіні на стіні почали змінюватись, вигинаючись так, що навіть повітря ставало важким.

Мені не потрібно було дивитись, щоб зрозуміти, хто це.

— Ліаріє, — його голос був як шепіт, але якийсь надто гучний. Як прокляття.

Я не могла сказати нічого. Я була не готова до цього. Тіло, наче само, прийшло до боротьби з якоюсь невидимою силою, але розум сказав, що цього разу я маю залишитись спокійною. Не можна дозволити йому побачити слабкість.

Заскрипіла дерев’яна підлога. Його тінь була чітко видна на стіні, висока, загрозлива. Я підняла голову і побачила його в дверях — у всій своїй темній величі. Але цей погляд… Я не могла його забути. Мабуть, саме тому він був таким небезпечним.

— Ти не мала б бути тут, — він увійшов, закриваючи двері за собою, не зважаючи на будь-який спротив. Я ще навіть не відкрила рота, а він вже був занадто близько.

— Ти… не маєш права! — я різко піднялась, однак спинилась, коли відчула, як міць цього слова не має жодного ефекту. Він був тут, і я, здається, не могла з ним нічого зробити. Його присутність була занадто потужною.

— Не маєш права? Ти думаєш, що я не бачу того, що ти намагаєшся приховати? — його очі загорілися небезпечною іронією. Я відчула, як він знову натискає на мою слабкість, як добре знайома зрада.

Цей голос. Я відчувала його в кожній клітинці свого тіла. Щось старе, зловісне, і водночас — зовсім живе.

— Ти не можеш втекти від цього, — продовжував він, його погляд залишався прикутим до мене. — Ти хочеш це все приховати, хочеш не згадувати, хочеш забути… Але я бачу тебе. Ти не людина. І я знаю, чому ти тут.

Ті слова запалили всередині мене вогонь. Я навіть не могла сказати, чи було це від страху, чи від гніву. А може, це було одне й те саме.

— Я не хочу… я не повинна… — я відчувала, як мій голос гасне, немов тінь серед ночі. Його присутність була занадто потужною, і я не могла вибратися з цієї пастки.

Він зробив крок вперед, і я зробила автоматичний крок назад. Затягнулася спиною у стіну.

— Ти не можеш цього змінити, Ліаріє. Твоє минуле тут, з тобою. І ти будеш мусити з цим жити. І я тут для того, щоб це зробити, — його голос став твердішим, навіть коли він сказав це, у ньому не було жодної агресії. Лише холодний розрахунок.

І тоді я зрозуміла: цей момент був лише початком.

— Що ти хочеш від мене? — я прошепотіла.

— Я просто чекаю, коли ти зрозумієш, що від тебе вже нічого не можна сховати, — він пильно дивився на мене, і в його очах була не тільки загроза, але й щось більше… розуміння.

Я стояла, не маючи ані сил, ані рішучості виступити проти нього. Відчувала, як все, що було моїм життям до цього моменту, вже котиться до обриву. І я не була готова.

Але я не мала вибору. Це була моя битва. І цей незнайомець, ці тіні, їхні інтриги… Я мала дати їм відсіч.

Тільки чи я ще здатна на це?
Я стояла, нерухомо, не знаючи, чи має сенс боротися, чи варто сприймати це як неминучість. Його слова, як холодні лезо, прокололи мій захист, але я все ще тримала спокій — хоч на зовні і не було видно, як серце стискається від страху.

— Ти думаєш, я залишу тебе тут, щоб це все так просто закінчилося? — його слова були тихі, але вони звучали, наче вирок.

Я не могла відповісти, бо не була впевнена, чи хотіла я знати більше. Моє минуле, те, що ховало в собі стільки темряви, зараз стояло переді мною, і я відчувала, як воно огортає кожен куточок моєї свідомості. Мене тримала не тільки тінь цього невідомого, а й думка про те, що я не зможу врятуватися від своєї долі. Я ще навіть не знала, якою буде ця боротьба, і чи готова я втратити те, що залишилося.

— Ти не зможеш втекти, Ліаріє. Ти все ще в грі, — він зробив ще один крок, і я відчула, як повітря ставало щільнішим.

Я не могла відвести погляд, бо знала, що кожне слово зараз важить більше, ніж уся моя боротьба. Тонкий натяг. Всі ці години, всі ці дні… все привело до цього моменту, і це не було випадковістю. Я стала частиною чогось значно більшого, і цей хтось — був тут, поруч.

Але саме тоді, коли я вже почала втрачати контроль, коли внутрішня буря була на межі вибуху, він зробив те, що мене приголомшило.

Він не дивився на мене. Він різко відвернувся, і в його очах з’явилася незвична тінь. Я бачила, як його рука стиснулася в кулак, і він перехопив повітря, наче щось почав відчувати. Я зрозуміла, що щось змінилося, і те, що було тільки в нашій розмові, тепер стало чимось більше.

Я вдарила долонею по стіні, намагаючись набратися рішучості.

Я стояла нерухомо, серце билося, мов заблоковане між страхом і гнівом.

Той чоловік… він щойно назвав мене людиною.

Не тому, що здогадався.

Бо знав.

— Ти не зможеш втекти, Ліаріє. Ти все ще в грі, — його голос був спокійним, наче холодна вода, що точить камінь.

Я ледь не крикнула йому у відповідь, але він вже зробив крок назад, мов розчиняючись у тіні.

— Передай йому, що ми на крок попереду. Або не передавай. Все одно вже пізно.

І він зник. Без магії. Без звуку. Як порожнеча, яка просто… зникає. Знову ці слова. І це дійсно лякало мене. Вперше я переживала не тільки за себе, а й за нього...

Я рвонула назад, до Каеля. У грудях пульсував страх. Не від істини — від того, що вона комусь відома.