Частина 23 Гостріше за ніж

Я сиділа на холодній кам’яній підлозі, закутана в плащ Каеля, немов у залишки вогню після бою. Пальці досі тремтіли. Я не знала — від втоми чи від того, що щойно сталося.

Я не хотіла показувати себе такою слабкою, не перед ним. Але щось у мені… тріснуло. І з того тріщання вирвалась сила. Небезпечна. Безконтрольна. І така глибока, що мені захотілося втекти, сховатися від самої себе.

«Це була не я», — намагалася переконати себе. Але я знала правду. Це було в мені.

З глухого коридору доносилися обривки голосів. Каель говорив різко, владно. Його тон був крицею. Такий, що ріже.

Я встала. Плащ злегка зсунувся з плеча, і я затягнула його міцніше, немов це могло втримати мене від розпаду.

— Тобі не місце тут, — прошепотіла я собі. — Вони бачать у тобі зброю, духа, істоту. Все, крім людини.

Мої ноги самі понесли мене до дверей. Я не знала, навіщо. Може, просто хотіла чути. Побачити. Переконатися, що після всього — він ще тут.

Я прислухалась до голосів за стіною:

— Вона залишається під моїм наглядом, — голос Каеля був холодний, відсічний. — Якщо хтось доторкнеться — відповідає мені.

Моє серце стиснулось. Це мав би бути захист. Та прозвучало, як заборона. Як контроль.

Я зробила крок назад.

І ще один.

«Ти частина чогось, чого не розумієш», — сказав він учора. І знаєш що? Можливо, я й справді не розумію. Але відчуваю.

Що кожен крок далі — це вже не шлях назад.

Раптом десь глибоко під ногами задрижала підлога. Ледь вловимо, але точно. Я завмерла. І в ту мить — щось у повітрі змінилось.

Напруга. Напруження. Щось наближалось.

І я знала: не буде більше простих днів.

Лише буря.
Я ще стояла у коридорі, ховаючись у тіні, коли двері в кінець зали різко прочинились. Рух — тихий, майже нечутний, але з ним увірвалося щось холодне. Присутність. Від якої шкіра вкрилася мурашками.

Не Каель. Хтось інший.

Мої пальці мимоволі стиснули край плаща.

— Знову ти тут, — пролунав незнайомий голос.

Я повернулась різко. В коридорі стояв чоловік. Високий, з гострими рисами обличчя і крижаним поглядом, що пробирав до кісток. Його темний одяг був майже ідентичний формі імперських радників — але без символіки.

— Хто ти? — вирвалось у мене. І хоч голос мій був твердим, усередині затремтіло.

— Той, хто спостерігає. Той, хто знає, ким ти є насправді, — він зробив крок уперед, не поспішаючи. — Ти думаєш, Каель зможе захистити тебе? Він грає свою гру. Але я — знаю, чия ти.

Моє серце застрибало в грудях.

— Я… —

— Людина, — тихо сказав він. — І це змінює все.

Я рвонула назад, але він не рушив. Тільки посміхнувся. Хижо.

— Скажи йому, що ми на крок попереду. Або не кажи — все одно вже пізно.

Він зник так само раптово, як зʼявився.

 Я залишалася стояти в тиші, і кожен подих відчувався, як биття молота по залізу. Він мав рацію в чомусь. Я не могла більше залишатися осторонь, ховатися від цього світу. Я була частиною його, навіть якщо б не хотіла цього. Але як тільки його фігура зникла за дверима, щось змусило моє серце битися сильніше.

Всі ці думки — всі ці запитання, що мучили мене — я мусила прийняти. І як би не хотіла я боротися з ним, частина мене розуміла, що я вже в пастці. І це не лише через нього.

Раптом в коридорі почулися кроки. І я, не очікуючи, знову відчула, як все навколо мене змінилося. Я повернулася до дверей, і моє серце затримало подих.

Я не знала, що робити і куди бігти, тому просто притиснулась до холодної стіни, яка обпікала моє тіло. Навіть ця стіна не могла втамувати жар, який я відчувала через страх. 

Коли все це затихло, я вбігла у свої покої, розгублено оглядаючись. Що мені робити? Сказати Каелю правду і вмерти чи довіритись ворогу і підставити Каеля?