Частина 22 Вогонь під шкірою

Каель 

Я повернувся до своїх покоїв лише на мить, аби перевдягтись після нічної зустрічі з командирами, коли Лор різко увірвався до кімнати.

— Вони вже ведуть її на Раду, — сказав він, навіть не вітаючись.

— Хто? — я кинув на нього гострий погляд, застібаючи сорочку.

— Лорд Сіан. Без вашого прямого наказу.

М’язи напружились, немов струна в луці.

— І що, до біса, він задумав?

Лор ковтнув повітря.

— Він запросив колишнього генерала з-за Межі. Того, що колись служив Ліарії.

У повітрі — тиша. Така, що здавалася грозою перед бурею.

— Вона ще не знає, хто вона, — холодно кинув я. — І якщо цей виродок спробує натякнути хоч словом…

Я вже крокував до дверей. Пальці стиснулись у кулак — ні, не від ревнощів. Від загрози. Від контролю, який вислизав з рук, як пісок між пальців.

— Сіан грається з вогнем. Він хоче, щоб вона зірвалася. Щоб зрадила.

— Він хоче знати, чи вона справжня, — додав Лор, але замовк, коли я зупинився.

Я обернувся повільно.

— Вона — моя. Її сила, її лють, її минуле чи вигадане — усе це тепер належить мені. Якщо хтось доторкнеться до неї…

Я не договорив. Не потрібно було. Мої кроки вже лунали в кам’яних коридорах, глухо, ритмічно, як удари барабана перед стратою.

Коли я увійду в залу радників — усе зміниться.

Але чорт забери, чому її погляд досі стоїть перед очима?

Її впертість. Її губи. Те, як вона сказала “до біса” — і поцілувала мене так, ніби це була остання ніч у світі. Те, як її тіло тремтіло цієї ночі.

Я не міг захистити її від Сіана. Не міг захистити навіть від самого себе. Але якщо цей генерал бодай подивиться на неї так, як ніби вона належала йому — я зміню цю імперію.

Я зітру все в порох.

Це не про бажання. Це про волю. Про власність. Про тінь, що має бути приручена.

Двері Зали радників з глухим грохотом розчинились. Я не просив відчиняти — я увірвався. Мовчки. Без дозволу. Бо не потребував його.

Погляди усіх враз повернулись до мене. Але мені не треба було шукати — я бачив її відразу. Ліарія. Стояла посеред залу, відокремлена від решти. Без зброї. Без підтримки. І з таким виразом очей, наче її щойно втопили в крижаній воді.

— Що тут відбувається? — мої слова були не питанням, а попередженням.

Сіан ступив уперед, з тією ж холодною зверхністю, що завжди.

— Ми просто хотіли перевірити її справжню силу. А хто, як не її колишній командир, здатен…

— Вийди звідси, — сказав я рівно. І звернувся не до Сіана. До генерала. До того, хто дивився на Ліарію так, ніби вже бачив її падіння.

Той лишень хмикнув:

— Ти не знаєш, що в тебе в руках. Вона може бути…

— Вона — під моїм захистом, — перебив я, глянувши на нього так, що Лор, який стояв осторонь, напружено ковтнув слину. — Ще одне слово — і я відправлю тебе назад за Межу, шматками.

В залі запанувала тиша.

Я повернувся до неї. Вона стояла, не рухаючись. Розгублена. Розсерджена. Її очі блищали від напруги, але вона не ховалась. Не втікала.

— Я сказав, що триматиму тебе, — промовив я тихо. — І ніхто не зламає того, що належить мені.

Ми дивилися один на одного, і я знав — ці слова будуть як ще один удар по її свободі. Але краще злість у її очах, ніж страх. Краще вогонь, ніж порожнеча.

Але я не врахував одне.

Сила навколо неї почала тремтіти. Ледь відчутна пульсація — мов глухий гул під землею. І не вона це зробила — принаймні, не свідомо.

Але хтось із радників це помітив. І це був початок катастрофи.
Сила затремтіла навколо неї, мов туго натягнута струна, яка ось-ось лусне. Це був не поклик — це було попередження. І я побачив його першим.

Її очі розширилися. Вона теж це відчула. Але не контролювала. Не цього разу. І саме це змусило мене напружитись.

— Назад, — різко кинув я, розвівши руки, наче щитом захищаючи її від усіх присутніх. — Вона не контролює…

Сіан зиркнув на мене, а потім… повернувся до неї.

— Як мило, — прошепотів. — Ти навіть не знаєш, що всередині тебе спить. Але я знаю. Я чув… голос.

Я ступив вперед, рука вже тягнулась до руків’я меча.

— Сіан. Вийди.

— Якщо вона справді те, що я думаю… — його голос опустився до отруйного шепоту. — Її поява — це не випадковість. Це було сплановано.

Сила знову сіпнулась — цього разу помітно. У стінах зали тріснула штукатурка, у вікнах задзеленчали скельця.

Ліарія зробила крок назад, в її погляді читалася паніка.

— Це не я… Я не знаю, як це… — вона дивилась на мене, ніби чекала, що я врятую її. Що я зупиню це.

Я зробив крок до неї.

— Дивися тільки на мене. Дихай.

Але в цю мить Сіан вистрілив.

Не магією. Не силою. Словами.

— Вона не просто дух. Вона — вмістилище. І хтось вже відкрив двері зсередини.

І я не встиг зреагувати.

Вибух сили зірвався, мов грім, що прорвався з глибини — невидимий, але смертельний. Один з радників впав. Інший зойкнув, тримаючись за груди. Хтось закричав. У залі здійнявся хаос.

Я кинувся до неї, схопив, прикриваючи собою, і щільно притиснув. Вона тряслась. Схлипувала. Але ще була при тямі.

— Я з тобою, — прошепотів я, хрипко, на вухо. — Навіть якщо ти більше не впевнена, хто ти.

Але всередині мене вже вирував сумнів.

Бо якщо Сіан правий… Якщо це не просто дух…

То Ліарія — не лише ключ до перемоги. Вона може бути ключем до катастрофи.
Коли буря стихла, і Ліарія сиділа біля стіни, закутана в мій плащ, я вже був у залі стратегів. Сіан — мовчазний, з розсіченою бровою, але ще живий. Двох радників перенесли до лазарету. Один з них — у комі.

Ніхто не наважувався говорити вголос, що сталося. Але я вже знав — це був не просто випадковий сплеск сили. Це була тріщина.

І те, що визирнуло крізь неї… було старшим за всі наші легенди.

— Ми знайшли їх, — доповів Лор, заходячи в зал. Його голос гудів, як перед битвою. — Іти треба зараз.