Частина 21 Дотик волі

Я прокинулася від тепла, що огортало все тіло, і відчуття дивної тиші. Мені здалося, що навіть повітря завмерло. Повільно розплющивши очі, я побачила високий стелю з витонченими візерунками, шовкові фіранки, що ледь ворушилися від ранкового вітру, і…

— Простирадло? — прошепотіла я, усвідомлюючи, що загорнута в нього, наче в кокон, і нічого більше на мені немає.

Першою думкою було: тікай. Другою — згадай, що було. Третьою — чорт забирай, це покої Каеля.

Я різко підвелася, обхопивши себе руками, і ледь не зірвала з себе те, що ще прикривало моє тіло. Серце билося гучніше за будь-який барабан. Я прислухалась — нікого. У кімнаті панувала майже лякаюча тиша. Свіжий запах його парфумів ще тримався в повітрі, і від нього по тілу пробіг озноб.

Я сіла на край величезного ліжка, тримаючи простирадло на собі, наче щит, і вперше дозволила собі подумати: що, чорт забирай, сталося вчора?

Я пам’ятала його руки. Його подих. Його поцілунки. Його голос, хриплий, владний. Як він називав моє ім’я так, ніби воно належить йому.

Я видихнула і покусала губу, намагаючись вирвати себе з того туману спогадів.

— І що тепер? — прошепотіла я, дивлячись на двері.

Каель сказав, що триматиме мене до кінця. Але хто з нас насправді тримає кого?

Я встала. Знайшла сорочку — явно не свою — і накинула її поверх. Вона пахла ним. Я знову відчула лють — на себе, на нього, на все це.

Ти не виграєш, Каелю. Не думай, що одна ніч змінила правила гри.

Я підійшла до дзеркала. Синці на шиї були не від болю, а від пристрасті. І це дратувало ще більше.

У двері постукали.

— Увійдіть, — кинула я голосно, не відводячи погляду від себе у дзеркалі.

В кімнату зайшла служниця, опустивши очі.

— Імператор просив повідомити, що сніданок подадуть у саду. Він чекає на вас.

— Скажіть йому, що я не звикла приходити на перший поклик, — я підняла підборіддя. — Але скажіть красиво.

Служниця лише ледь вклонилася й зникла.

Я стояла у покоях, що належали моєму найбільшому противнику, і водночас… чоловікові, з яким я щойно поділилася тим, чого клялася не віддавати. Не серцем. Тілом.

І саме зараз, більше ніж будь-коли, я розуміла — мені доведеться грати ще жорсткіше.

Бо якщо він триматиме мене — я навчуся, як тримати його.
Сад потопав у ранковому світлі. Прозоре повітря було напоєне ароматами свіжої зелені, жасмину й печених мигдалевих булочок, які парували на столі. Усе було… ідеально. Надто ідеально.

Я йшла вузькою кам’яною доріжкою у все ще його сорочці, підперезаній поясом. Волосся заплела у недбалий пучок, але обличчя тримала рівно. У нього не буде задоволення бачити мене розгубленою.

Каель сидів за довгим столом під аркою дикого винограду. З вигляду — розслаблений: тримав чашку в руці, читав щось на пергаменті. Але коли я з’явилася, він не просто подивився — його очі ковзнули по мені, зупинились на моїх ногах, на комірі сорочки… І я знала — він памʼятає все. Кожну мить.

— Ти спізнилась, — промовив він, не встаючи.

— Ти ж знаєш, я люблю робити гучний вхід, — я сіла навпроти, обережно, з усмішкою на губах, яку змушувала себе тримати.

Каель відклав пергамент.

— Я сподівався, що після ночі, яку ми розділили, ти станеш трохи м’якшою. — Його голос — глибокий, низький, з тим самим ледь глузливим відтінком.

Я взяла чашку, вдихнула аромат чаю і подивилася на нього крізь пару.

— І я сподівалась, що після ночі, яку ми розділили, ти перестанеш намагатись контролювати все, включно з моїм графіком.

Він нахилився трохи вперед, підперши підборіддя на руку. Його очі потемніли, й усмішка зникла.

— Не забувай, Ліаріє, чому ти тут. Не забувай, що від тебе чекають сили. Реальної. Без неї… — він зупинився, дав паузі прорости, — твоя незалежність — ілюзія.

Я поставила чашку, клацнувши порцеляною об блюдце.

— А твої почуття до мене — це теж ілюзія? Чи так само вигідна стратегія?

Його очі трохи розширились, але він швидко взяв себе в руки.

— Ми уклали угоду. Я дотримуюсь її. Ти допомагаєш мені в битві, я даю тобі свободу. А що між цим — не має значення.

— Тоді добре, — я підвелась. — Розпочнемо тренування. Можливо, якщо я достатньо старатимусь, ти зрештою забудеш, як учора тримав мене так, ніби це було важливіше за імперію.

Його рука з силою стисла чашку. Я бачила, як напруга пройшла по його щелепі. Але він не сказав ні слова.

Я розвернулась і пішла, залишивши його сам-на-сам зі сніданком, політикою й тим, що ми обоє не могли більше ігнорувати.

Гра продовжується. І тепер ставки зростають.
Я ледве встигла вийти за межі арки, коли мене перехопив лорд Сіан — той самий, що завжди виглядав, ніби народився зі зневагою на обличчі.

— Леді Ліаріє, — промовив він, ховаючи іронію за сухою ввічливістю. — Верховна рада просить вас приєднатися. Вже сьогодні.

Я підняла брову.

— На раду? Без Каеля?

Сіан витримав паузу, в якій прозвучало більше, ніж у словах.

— Імператор сам дозволив. Вважає, що настав час вам… взяти участь в управлінні долею імперії.

Чорт. Це пахло пасткою. Вперше мене офіційно запрошували в залу, де вирішувалися долі цілих земель — без його нагляду. І саме після ночі, яку ми провели разом.
— І що ж, — я спробувала звучати байдуже, — він хоче, щоб я там сиділа, як прикраса? Чи як попередження?

Сіан злегка всміхнувся.

— Деякі хочуть побачити, чи є у вас сила. Інші — чи варто вас боятися. Але найцікавіше, Ліаріє, — це те, що сьогодні на раді буде присутній гість. Ворог, що став… союзником.

Я зупинилась.

— Хто?

Сіан нахилився ближче, і його голос став майже шепотом:

— Колишній тіньовий генерал з-за Межі. Той, хто колись служив Ліарії.

Справжній Ліарії.

Моє серце застукало швидше. Ноги заклякли. У грудях — порожнеча й холод.

— Він знає мене? — запитала я.