Частина 19. Пробудження сили

Тиша. Вона нагнітає, як зв’язана мотузка, яку ось-ось розірве перший порив вітру.

Я сиджу на кам’яному підвіконні своєї кімнати, дивлячись на схід, де повільно розцвітає сонце. Ні, це не та сама тиша, яку я звикла чути. Це інша — важка, неначе відчуття чиєїсь присутності, не завжди бажаної.

Сьогодні я повинна продемонструвати свою силу. Не для себе. Не для нього. Я давно зрозуміла, що ні Каель, ні цей палац не зміняться через те, чи буду я вперта, чи чиюсь слабкою версією. Я тут, бо так хоче він. Я тут, бо це моя єдина можливість залишити за собою хоч якийсь вибір.

Сила.

Що це насправді? Що я повинна показати цим людям? Те, що вони чекають? Те, що Каель хоче побачити? Ту невидиму межу, яку я навіть не розумію?

І водночас — я відчуваю її всередині. Це наче пульс, але він йде не з моїх вен. Це — не моє.

Я встаю. Крокую до дзеркала і дивлюсь на себе. Лицемірка. Я. Вона. Ліарія. Іноді, якщо дивитись довго, навіть я не розумію, хто я зараз.

Задумливо стиснувши пальці, я згадую те, що сталося в нічному поцілунку з Каелем. Не просто бажання. Не просто груба пристрастність. А щось більше. Між нами щось зламалося, і я не знаю, чи готова я дозволити цьому розірвати мене остаточно.

— Ліаріє… Ти повинна впоратись, — шепочу я собі в дзеркало.

Я вчепилася в цю ідею, щоб не падати. Вперта й сильно відчуваючи цей біль, я повинна навчитися використовувати свою силу. Тому що ні один з них не має права вирішувати за мене.

Двері відчинились, і в кімнату без стуку увійшов Лор. Охоронець.

— Час, — сухо сказав він.

Я зітхнула, повернувшись до нього.

— Мені ще потрібно трохи часу, — відповідаю я, спокійно й не подаючи жодного натяку на тривогу.

Лор поглянув на мене уважно, але не заперечував. Тихо кивнув і залишив кімнату.

Сьогодні мені доведеться вийти на арену не тільки перед ними, а й перед собою. Це мій шанс вибратися. І якщо я не впораюся — я залишусь тут. Як частина гри. Як іграшка Каеля.

У залі, де планувалася демонстрація, лунали голоси. Військові. Командири. Вони тут, щоб побачити це, зрозуміти, чи варта я їх довіри. І Каель, стоячи посеред них, спостерігає за всім. Його погляд не зраджує — він все ще не дозволяє себе повністю повірити в мене.

Я набрала повітря. Вони всі дивитимуться, але я одна тут, якби це не виглядало.

Я ступаю на кам’яний подіум, відчуваючи, як кожен крок віддається в глибинах цього холодного простору. І тоді я бачу їх. Всіх. Їх погляди — жорсткі, непорушні. І я розумію: якщо я хочу змусити їх поважати мене, я повинна стати чимось сильнішим, ніж просто «дівою з тіней».

Зал затих. Каель дивиться на мене з усмішкою, яка здається занадто холодною для цієї ситуації. Він не вірить, що я зможу. І це підіймає в мені гнів.

— Ліарія, — каже він голосом, що має невимовну тяжкість. — Покажи, чого ти варта.

Моя рука стискає повітря, а серце б’ється швидше. Це момент.
Моменти сили завжди приходять не за планом. Я закриваю очі й відпускаю все, що намагалася втримати. Моя сила виривається зсередини. Це ніби прокидання після довгої темряви. Світло і темрява, боротьба, біль і відчуття величезної порожнечі — все це, ніби вода, омиває мене, вливаючись у кожну клітинку. Я розумію, що можу зробити більше. Це не лише сила… Це — влада.

Я відчуваю, як її потужність розповзається по моєму тілу, і вона охоплює не тільки мене. Вона виходить. Я бачу, як воїни в залі починають напружуватись. Як Каель не може стримати холодний погляд, що все більше втрачає свою впевненість.

Я знову відкриваю очі. І моя рука розправляється, мовби сила сама шукає вихід. Повітря стає густим, холодним, і раптом… спалахує світло.

Всі мовчать. І я — теж.

Вся зала мовчала. Тиша, як важка пелена, огорнула кожного. Я відчувала їх погляди на собі, важкі, напружені, але нічого не чула. Мій погляд був зосереджений лише на тому, що зараз відбувається всередині мене. І це була не просто сила. Це була частина мене, частина Ліарії, яку я намагалася приховати.

Моя рука тремтіла, коли я підняла її вгору, і потік енергії, що виривався з моїх пальців, спричиняв спалах. Це була сила духа, якої я ніколи раніше не відчувала. Потік чорної енергії рвався з глибини моєї душі, ковзаючи через мої руки, а її сила, неначе темна вуаль, охоплювала все навколо. Я відчувала, як палац змінюється. Мури, повітря, все навколо ставало частиною цього потоку.

І тоді я побачила його. Каель. Його очі, що були раніше холодні й спостережливі, тепер наповнилися чимось іншим. Чимось, чого я не могла вловити. Його погляд став гострим, наче лезо. Тілу не стало легше, хоча я відчула, що отримала контроль. Я не лише керувала своєю силою, але й цим моментом. Всі в залі були вражені, але я відчувала, як Каель насолоджується тим, що я роблю.

— Досить, — сказав він, його голос був твердим, але з якимось іншим підтекстом, який я не могла розібрати.

Я зупинила потік, але не могла забути того, як він на мене дивився. Що він відчуває? Чи лише спостерігає за цим, як за черговим шоу?

Вся зала запала в мовчання. Командири не могли відірвати погляду від того, що я тільки що зробила. Вони бачили силу, вони бачили Ліарію.

Але коли я повернула погляд на Каеля, я побачила не лише його оцінку. В його очах була ще й невідома тривога. Він завжди знав, що я не просто людина, але тепер він бачив, на скільки я сильна.

— Вражаюче, — промовив він нарешті, роблячи крок вперед. Його голос все ще звучав холодно, але з ноткою чогось нового. — Я не думав, що це буде так… добре.

Моя рука опустилася вниз, а тіло відчувало втому від використаної енергії. Всі ці миті напруження… Як я могла так легко піддатися всьому цьому? І чому я дозволила Каелю знову забрати частину мого контролю?

— Це не все, — відрізала я, гордо випроставши плечі. — Я зроблю більше, коли ви припините ставитись до мене, як до інструмента. Я не ваша маріонетка, Каель.