Частина 18. Вогонь перед бурею

Каель 

Я стояв перед мапою, коли Лор увійшов без стуку. Добре. Нарешті почав розуміти, коли формальності зайві.

— Усе готово, — коротко сказав він. — Командири вже збираються в головній залі. Військо підняте.

— Пильнуй, щоб не просочилась жодна звістка. — Я провів пальцем по лінії північного кордону. — Щось мені підказує, що те викрадення Ліарії було не спробою здобути зброю. Це був тест.

— Тест?

— Хтось перевіряє, наскільки далеко може зайти. І чи справді дух з-за Межі у мене в руках. — Я підняв погляд на Лора. — А значить, мені потрібно показати, що я не просто тримаю карту. Я її використаю.

Лор кивнув. Але я бачив, як напруга стягнула йому плечі. Він знав, що означає цей крок: війна ближче, ніж здається.

— Поки все тримається на страху, — тихо додав він. — Але страх має властивість згасати.

— Тому його слід час від часу роздмухувати, — відповів я. — Сіан має вже бути в залі?

— Так. Він виглядає… занепокоєним.

— Його завдання — говорити. Моє — вирішувати. Нехай озвучить побоювання ради. Але це я обираю, коли буде пролито кров.

Лор на мить замовк. Потім нахилив голову:

— І що з Ліарією?

Я зупинився.

— Що з нею?

— Вона була центром усієї атаки. А тепер — у центрі твого погляду.

— Вона — ризик. Але також шанс. І я не дозволю втратити ані того, ані іншого. — Я підійшов до дверей і зупинився. — Забезпеч охорону. Без зайвих запитань. Якщо хтось навіть подумає наблизитись до неї без мого дозволу — кара без суду.

— Імператоре…

— Що?

— Вона тобі небайдужа?

Я різко обернувся. Лора ніколи не цікавили такі речі. Ніколи не дозволяв собі вийти за межі обов’язку.

— Вона — зброя, яку я ще не навчився тримати в руках. — Я сказав це спокійно. Рівно. Без тіні сумніву. — А до зброї треба ставитись із повагою. І з обережністю.

Я пішов, не озираючись. За мною лишився запах чорнильної карти, що вже пахла кровʼю.

Зала радників — місце, де говорять багато, але важать слова лише мої. Стеля виблискувала мовчазним дзеркалом над нашими головами, а по обидва боки — стіни, за якими ховались страх і жадоба. Я зайняв своє місце на підвищенні. Голос імперії, лорд Сіан, уже стояв на ногах.

— Імператоре, — почав він, схиливши голову лише на крихту нижче, ніж слід, — ми всі розуміємо надзвичайність ситуації. Але варто подумати двічі, перш ніж розміщувати війська по всіх кордонах. Це посіє тривогу серед населення.

— Якщо тривога тримає людей живими — хай тривожаться, — відповів я. Мій голос був спокійним. Небезпечно спокійним.

— Проте, якщо дозволите, — продовжив він, — варто бодай частково оприлюднити, що за нова сила перебуває тепер у столиці. Те, що сталося з демонами — це вже ходить чутками. Люди хочуть знати.

— Люди хочуть знати багато. Але живуть лише ті, хто знає менше, ніж слід. — Я різко підвівся, спираючись об кам’яний стіл. — Сила, про яку ти говориш, ще не прокинулась повністю. І поки я не буду впевнений, що можу її контролювати — вона залишається таємницею. Навіть для вас.

Кілька радників здригнулись. Сіан стиснув кулаки — мало не показавши слабкість.

— Імператоре, з усією повагою… Ви вірите, що це справді дух з-за Межі?

Я підійшов до нього впритул.

— А якщо це не так — ти думаєш, я б дозволив їй жити в імператорському крилі?

Він не відповів. Занадто довго. І я відчув, як напруга повільно стискає кімнату.

— Лорд Сіан, — продовжив я, не відводячи погляду, — наступного разу, коли поставиш під сумнів мої дії, зроби це поза цією залою. І тихо.

— Звичайно, мій імператоре, — видавив він.

— А тепер слухайте уважно. — Я повернувся до зали, і мій голос звучав уже, як команда. — Найближчим часом всі північні командири повинні бути тут. Я покажу їм те, що переконає краще за будь-які слова. І якщо хтось із них задумає поставити це під сумнів — я покажу їм ще щось.

— Що саме? — обережно запитав один із молодших радників.

Я посміхнувся. Без теплоти.

— Себе.

Я не повернувся до своїх покоїв. Сьогодні — ні.

Кроки глухо віддавались у коридорах, де навіть стіни, здавалося, знали: щось ламається. А може — хтось.

Я наказав вивести армію на північний кордон. Вимагав беззаперечної лояльності від радників. Притиснув Сіана до межі. І все одно… Чорт забирай. В голові — не війна. Не плани. Не демони.

В голові — вона.

Вперта. Зухвала. Ліарія.

Вона не боїться мене. І саме це — доводить до сказу.

Згадую, як стояла переді мною вперше — схудла, поранена, а в очах — вогонь.

Коли вдарила Лора в залі радників.

Коли змусила мене затиснути щелепу від люті, бо не схилилась… а мала.

І я бачив, як здригається її тіло, як у ній бореться щось людське й щось дике. Вона грає роль. Вона бреше — я відчуваю це. Та водночас я чомусь не дозволяю нікому торкнутися її.

Навіщо?

Що, до біса, вона зі мною робить?

Це не кохання. Ні.

Це — потреба контролю.

Це — лють від того, що не можу вичитати її, як армійський наказ.

Я згадав її поцілунок. Несподіваний, дикий, сміливий.

Не з бажання — з протесту.

А я… Я відповів.

Дотик до її губ ще горить. І саме це — слабкість. Я не маю права на неї. Не я.

— Ти не маєш права… — сказав я вголос сам собі.

Але якщо не я — то хто? Хто витримає її полум’я? Хто стримає його, якщо воно вирветься?

Хто вб’є, якщо вона виявиться… просто дівчиною?

Чи зможу я?

Я стискаю пальці. Кісточки біліють. Владар над мільйонами… і не можу вирвати з себе цю слабкість.

Її голос. Її зухвалість. Її очі.

Вона не належить мені. І я не належу нікому.

Але щось у мені вже почало ламатись. І це — проблема.

Не забудь підписатися на автора — так ти точно не пропустиш нові частини! 

З любов'ю до кожного читача,