Частина 17 Граєш у вогонь, дівчинко

— Тоді готуйся, Ліаріє. Бунтарі не виживають без бою.

Його голос був низький, глибокий, і кожне слово, мов лезо, ковзало по моїй шкірі. Але я не відступила. Лише дивилася йому прямо в очі, тримаючи голову гордо. Якщо я й загину — то стоячи.

— Я ніколи й не жила спокійно, — відповіла тихо, але з викликом. — То чому б не спалахнути перед кінцем?

Його губи сіпнулись у тінь посмішки, небезпечної й жорсткої. Імператор. Хижак. Чоловік, що знищував імперії одним наказом. Але в цю мить — він ніби спробував мене прочитати. Вперше не крізь маску, не крізь страх. А як рівну.

— Ти божевільна, — прошепотів він, і провів пальцями по моїй щоці. Не ніжно — вивчаючи, як по мапі, відчуваючи тепло, якого не розумів.

— Можливо. Але краще бути божевільною… ніж твоєю іграшкою.

Його очі звузились. І я побачила, як у ньому борються дві стихії. Та, що хоче змусити мене зламатися. І та, що… не хоче, щоб я зникла.

— Ти ставиш мені умови? — його пальці вже ковзали до мого підборіддя, змушуючи не відводити погляду.

— А що, хтось інший мав на це сміливість?

Його рука на мить завмерла. А потім — відступив. Один крок назад. Але навіть цей рух був мов попередження: «я дозволив це тільки зараз».

— Іди спати, Ліаріє. Завтра буде новий день. І нові битви.

— Спати? — хмикнула я, проходячи повз нього. — Після такого? Хіба що з кинджалом під подушкою.

— Розумна дівчина, — кинув він услід. І я майже була певна, що в його голосі вперше — справжня… зацікавленість. А не холодний розрахунок.

Я зникла у темному коридорі, серце стукало, мов утікач, що ще не встиг звикнути до полювання.

Але я знала: він запам’ятає цей поцілунок. І знав, що я — вже не маріонетка. Я гравець.

І завтра… гра триватиме.

***

Вона зникла у темряві, мов іскра, що встигла обпалити — і зникла, залишивши жар під шкірою.

Каель ще кілька секунд дивився туди, де зник її силует, важко дихаючи. Повітря навколо ніби стало густішим, насиченим тим доторком, тим зухвалим поцілунком, який вона вклала з такою злістю… і бажанням.

— До біса, — тихо вилаявся він і провів рукою по обличчю.

Він не дозволяв такого нікому. Ніколи. Навіть погляду — не те що зухвалості. Але вона… Ліарія ламала правила з таким розмахом, ніби не бачила меж.

Він мав знищити її ще тоді, в залі. З перших секунд. Коли вона брехала йому в очі.

Але зараз — стояв у нічній тиші, як проклятий, відчуваючи на губах її смак. І в голові не було жодного чіткого наказу, лише думка: вона не зламалась. Навіть тепер. Навіть перед ним.

Каель повільно підійшов до балюстради, вдивляючись у темне місто за межами палацу.

— Граєш у вогонь, дівчинко. — Його голос був глухим, але гнів і… щось інше… дрижали в кожному слові. — Але пам’ятай: він завжди залишає попіл.

Пальці стиснулись. Він уже вирішив. Якщо вона — не дух… він зламає її. Але якщо вона справді з-за Межі…

Він не дозволить їй піти.

Ні з цієї імперії.

Ні з нього.

***
Я прокинулась із відчуттям, що скоїла щось… дуже заборонене.

Може, зрадницький ранок видавав мене повністю — надто яскраве світло, надто чисте повітря й надто швидке серцебиття. Може, то був сон? Та ні, мої губи досі пам’ятали той поцілунок. І його реакцію… Тьху.

Я поцілувала імператора.

Цього жахливого, владного, з кам’яними вилицями і голосом, який змушує лід тріщати під ногами.

Я, Ліарія, самозванка з іншого світу, яка прикидається духом війни… поцілувала його. Добровільно. Нахабно. З викликом. До біса.

Я зарилась обличчям у подушку, тихо застогнавши.

«І він навіть не відштовхнув тебе», — нахабно підкинула свідомість.

Я відкинула ковдру та підвелась. Ні, я не збиралася сидіти в цій кімнаті, як арештантка з почуттям провини. Я зробила хід. І нехай тепер він думає, як йому дихати після нього. Я — Ліарія. Навіть якщо все в мені тремтить.

Я вдягнулась, обрала щось менш урочисте, але з гострою впевненістю: сукню з розрізом до стегна. Нехай подихає.

Коли вийшла в коридор, Лор — один з охоронців — уже стояв поряд, як завжди мовчазний, але сьогодні… я б сказала, він дивився на мене з надто очевидним інтересом.

— Щось сталося? — підкинула я брову.

— Імператор чекає, — відповів він, не дивлячись мені в очі.

— І?

— Він… незвично мовчазний сьогодні, — додав тихо, ніби боявся, що хтось почує. — А ще на казармах уже подвоєна охорона. І наказ тримати вас під пильним наглядом.

Я тільки всміхнулась.

— Здається, я таки справила враження.

Ми рушили до зали радників. Я йшла з високо піднятою головою. У моїх жилах текла не магія — але щось гірше для Каеля: виклик. І після вчорашнього… я знала, він теж це відчув.

Тепер мені лишалось тільки не впасти першою.
Я увійшла до зали, як на поле битви.

Каель стояв біля вікна. Спиною. Руки за спиною, пальці зімкнуті в замок. Тиша в кімнаті була оглушливою. Лише легкий шелест тканини на його плечах та тінь, яка лягала від ранкового світла на підлогу, видавали, що він узагалі живий.

— Якщо хочеш щось сказати про вчора — краще не треба, — я зупинилась посеред кімнати, голос мій звучав упевнено. Майже.

Каель повільно повернув голову. Його погляд ковзнув по мені… повільно, наче обпікаючи.

— Думаєш, я звик, коли хтось ламає мої правила?

— Думаю, ні, — відповіла я спокійно. — Але й ти ламаєш свої. Ти ж міг мене зупинити. Не зупинив.

Кілька секунд — тиша. А потім він повільно підійшов ближче. Кожен крок віддавався десь внизу живота.

— І чому ти думаєш, що не заплатиш за це?

Його голос був тихим. Але в ньому бриніли грім, грізність, щось первісне.

Я вдала байдужість:

— Здається, ти вже платиш. Своєю увагою. Своїм контролем. Втрачаєш владу, імператоре.

Він зупинився зовсім поруч. В його очах блиснуло щось небезпечне — не гнів, ні. Щось глибше. І лячніше.