Частина 16. Угода з Тінню

Каель з’явився, як завжди, несподівано. Я щойно встигла вмитися й подумати, що, можливо, мене сьогодні не викличуть на чергову демонстрацію “величі духа”, але ні. Звісно ж, ні.

— Вставай. Ми укладемо угоду, — сказав він, стоячи просто в дверях. Навіть не привітався. Монарх, біс його візьми.

— О, так рано? Я зазвичай укладаю угоди після сніданку… і коли не виглядаю, як примара з підвалу, — пробурмотіла я й одягла плащ. Усе одно він нічого не відповів. Тільки погляд — темний, колючий, як лезо.

Ми мовчки йшли коридорами. Його охоронці йшли позаду, але Каель… Каель був завжди попереду. Його не наздогнати — ні кроком, ні думкою, ні впертістю. Хоча я старалась.

— Отже, — промовив він, коли ми зайшли до невеликого залу з панорамним вікном. — У мене три десятки радників, які щодня питають, чому Дух із-за Межі досі не демонструє сили. І я втомився відповідати.

Я склала руки на грудях.

— А може, бо вона просто не любить шоу?

Каель наблизився. Дуже близько. Його тінь упала на мене, і я відчула, як всередині щось стиснулось.

— Якщо ти граєш зі мною, Ліаріє, — сказав він низьким голосом, — твоя гра дуже скоро закінчиться.

— Тоді слухай. Я допоможу тобі. У битві. У чому завгодно. Старатимусь, вчитимусь, витискатиму з себе кожну краплю цієї міфічної сили. Але… — я зробила крок ближче. — Ти даєш мені слово, що після цього — я вільна.

Каель не відвів погляду. Але щелепи стиснув.

— І ще, — додала я, перш ніж він щось встиг сказати. — Ти не поводитимешся зі мною як із маріонеткою. Або я не рухатиму й пальцем. І не питай, чи зможеш мене змусити. Зараз я тобі потрібна.

Настала тиша. Напружена, майже електрична.

А потім — повільний, майже ледве помітний кивок.

— Домовились. Але пам’ятай: я ніколи не забуваю, з ким уклав угоду.

— А я ніколи не забуваю, що таке свобода, — усміхнулась я. І відчула, як уперше за весь час — перевага на моєму боці.
Каель стояв ще мить мовчки. Його очі ковзнули по мені — не просто оцінили, ні. Наче зважували.

— Тоді з завтрашнього ранку починаються тренування. Я сам буду спостерігати, — сказав він. Його голос — безапеляційний, різкий, і водночас… занадто особистий.

— Чудово, — відповіла я. — Але якщо ти кричатимеш, я зроблю вигляд, що втрачаю свідомість.

Його брова сіпнулась. Я не впевнена, чи то ледь помітна посмішка, чи бажання мене прибити. Обидва варіанти мене лякали і водночас… тішили.

— Я не кричу. Я наказую.

— О, в такому разі — це зовсім інша історія, — відповіла я з удаваною серйозністю, але в грудях защеміло. Його тон справді не терпів заперечень.

Каель нахилився ближче. Його обличчя зупинилось небезпечно поруч із моїм.

— Ти думаєш, я не бачу, що ти боїшся? — прошепотів він. — Думаєш, я не відчуваю, як ти ховаєшся за маскою?

Я не зрушила з місця. І не відвела очей. Хоча все всередині підказувало: тікай.

— Страх не скасовує сили. Він її пробуджує, — додав він і відвернувся, мов відрізав. — Повертайся у свої покої.

— А якщо я не повернусь? — кинула я навздогін, більше сама собі, ніж йому.

Каель зупинився в дверях.

— Тоді я знайду тебе. Бо ти — моя угода. І моя відповідальність.

Він зник за дверима. А я залишилась стояти. Дивно, але в мені не було полегшення. Було щось інше — наче кайдани, тільки тепер вони з золота.

Мої думки шепотіли про втечу. Про те, що все це — ілюзія. Що я лише дівчина, яка потрапила не туди, в чужий світ, у чужу гру. Але… угоду я підписала. І тепер маю грати.
Мене розбудив не звук — тиша. Вона була занадто густою. Занадто напруженою. Ніби щось у цій ночі тримало подих, чекаючи.

Я встала з ліжка, не вдягаючи нічого, крім тонкої накидки, і вийшла з кімнати. Ноги самі понесли мене коридорами. І хоча вартові бачили, ніхто не зупинив. Можливо, через статус «духу». Або через наказ імператора.

Палац уночі виглядав інакше. Холодний камінь, мерехтіння факелів, тіні на стінах — усе нагадувало лабіринт, де за кожним поворотом може чекати демон або… щось гірше.

Я вийшла на терасу. Повітря було свіже після дощу, хмари ще важко висіли в небі. І саме там, біля кам’яного парапету, стояв він. Каель.

Темна постать у напівтемряві, немов тінь, вирізьблена з ночі. Його руки були складені за спиною, погляд спрямований у далечінь. І він не обернувся, коли я наблизилася.

— Не спиш? — запитала я, голосно, але спокійно.

— А ти? — тихо, без здивування. Наче знав, що я прийду.

Я зупинилася на кілька кроків від нього. Тиша між нами не була незручною. Вона була гострою.

— Що ти робиш тут, Каелю? — запитала я. — Не спиш через мене?

Він нарешті глянув на мене. Його очі в темряві блищали майже хижо.

— Я не сплю, бо маю імперію. І тому, що маю тебе.

Я ковтнула повітря.

— Це звучить… як тягар.

— Це є тягар. — Він підійшов ближче, кроки тихі, наче ніч підкорялась йому. — І водночас — вибір. Мій.

— Твій вибір — тримати мене у клітці, — кинула я різко.

Його пальці торкнулись моєї шиї. Ніби перевіряв — чи я ще не зламалась.

— Твій вибір — не зламатися. Поки що.

Моє серце прискорилось. Я мала відповісти чимось різким, дошкульним. Але язик не слухався.

Каель знову відвернувся.

— Я не знаю, що ти насправді. Але навіть якщо ти людина… Я не дозволю, щоб тебе забрали.

Я наблизилася до нього впритул.

— Чому? Бо я твоя угода?

Він нахилився ближче.

— Бо ти — моя помилка. І я не дозволю, щоб хтось інший скористався нею краще за мене.

Я посміхнулась. Гірко.

— Гарна логіка для початку війни.

Каель мовчав. Але його рука злегка торкнулась моєї — випадково чи ні. І ця мить тремтіла в повітрі.

— Повертайся в покої, Ліаріє. І більше не блукай ніччю одна. Наступного разу це може бути не я.

Я відійшла, не сказавши нічого. Але відчуття його погляду залишалося на моїй спині аж до самих дверей.
Я вже тримала за холодну ручку дверей. Уже мала повернутись у покої, зробити вигляд, що нічого не сталося. Що його слова — нічого не значать. Що я сама — нічого не значу в цій грі. Лише тінь, випадкова душа в тілі, яке викрали у свого світу.