Частина 13 Маска перед троном

— Відчини двері, Каелю. — Голос мій обпік тишу.

Він стояв біля арки, спиною до мене. Година минула після того поцілунку, а я досі не могла дихати рівно. Ненавиділа це. Себе. Його.

— Ні, — відповів спокійно.

— Ти не маєш права мене тримати.

— Я маю всі права. Ти — небезпека. Для себе. І для імперії.

— Я не твоя власність! — я рвонула вперед, ударила по його грудях. — Це було помилкою. Все це! Я просто дівчина, я…

Мовчання. Каель дивився на мене так, ніби бачив крізь шкіру.

— Договори. Кажи вголос, Ліаріє. Що ти просто людина?

— …

— Ні? Не готова?

Він різко схопив мене за зап’ястя, підвів ближче. Стиск — як ланцюг, але я не відвела очей.

— Ти даси мені відповідь. Або по-хорошому, або… — він нахилився ближче, і його голос став шепотом: — …через страх. І я не знаю, що мені буде приємніше.

Я зціпила зуби.

— Вбий мене. Подивимось, як довго твоя імперія протримається без “духу Ліарії”.

Він завмер. А потім — розсміявся. Глухо, небезпечно.

— Ти смілива. І дурна. Цікаве поєднання.

— А ти — хижак, що вважає, ніби здобич не вкусить.

Ми стояли над прірвою. Напруга, як струм, текла між нами.

Каель відпустив різко, і я трохи похитнулась назад.

— Збирайся.

— Куди?

— На засідання Ради. Вони хочуть побачити, що “Ліарія” досі жива. І слухняна.

— А якщо я не прийду?

— Тоді я особисто нагадаю, чому слід боятися Імператора Темного Двору.

Я зціпила кулаки. У голові пульсувала одна думка: втекти. втекти. втекти. Але мої ноги вже несли мене слідом за ним. Із кожним кроком я відчувала, як мої слова стають зброєю, а обличчя — маскою.

Я повинна грати. Бо якщо я програю — мені не залишиться нічого.
Зал Ради був схожий на лабіринт зі срібла, тіней і вищості. Стіни з темного обсидіану відбивали силуети присутніх, змушуючи мене відчувати, що нас тут більше, ніж є насправді. У центрі — трон, що здіймався на підвищенні з чорного каменю. І на ньому — Каель. Величний. Небезпечний. Владар у кожному русі.

Його погляд зупинився на мені, щойно я ступила до зали. Холодний. Обпалюючий. З тієї самої категорії, що змушує відступити навіть демонів.

— Пані Ліаріє, — заговорив лорд Сіан, голос Імперії. Його обличчя було різким, мов вирізаним із сталі. — Нам повідомили, що ваша поява — знак. Пророцтво. Ви є зброєю імперії у війні, що насувається. Та сьогодні… ми побачили інше.

— Ви побачили слабкість, — відгукнулась я, змушуючи своє серце не битись у горлянці. — Але це не поразка. Це — лише форма.

Лорд Сіан примружився. Лор, охоронець Каеля, стояв мовчки позаду, але я відчувала його настороженість. І тоді з’явився він — Арес. Старший брат Імператора. Волосся темніше ночі, посмішка — хижо-грайлива.

— Дух війни, який говорить, як поетка. Ти впевнена, що не з іншої легенди? — кинув він, підійшовши ближче, розглядаючи мене, як експонат. — Каелю, твоя забавка не викликає в мене довіри.

Каель підвівся з трону. Один цей рух — і всі в залі завмерли.

— Вона — під моїм захистом.

— Захистом чи контролем? — холодно відрізав Арес. — Якщо вона не та, за кого себе видає, я особисто віддам наказ стратити.

Моє тіло напружилось. Але перш ніж я змогла щось відповісти, Каель зійшов униз і зупинився просто переді мною.

— Скажи їм, — тихо промовив він. — Покажи їм, чому вони мають вірити.

Я згоріла б на місці, якби не гнів.

— Вірити? У що? В казку про духа з-за Межі, який ходить у людському тілі, бо йому так захотілось?

Я зробила крок уперед, незважаючи на шок у очах присутніх.

— Я не маю перед вами боргу. І не дам себе розривати сумнівами. Хочете війни? Тоді я — ваша війна. Але не чіпайте мене без дозволу.

Зал вибухнув тишею. Каель подивився на мене так, ніби я щойно сама прирекла себе. А я стояла, не кліпаючи.

— Цікаво, — прошепотів Арес. — Вона не боїться смерті. Але чому?

Каель не відповів. Його погляд був темним, глибоким, незбагненним.

— Засідання закінчено, — кинув він. — Вона доведе свою цінність. Трьома способами. Три випробування. Хто не згоден — може вийти.

Ніхто не вийшов.

Я розуміла, що лише ускладнила собі гру. Але щось у мені раптом зраділо. Це була не слабкість.

Це була боротьба.
Вони привели мене в кам’яний круг — арену всередині Фортеці Тіней. Повітря тут пахло залізом, а земля — попелом. З трибун стежили радники, вартові, ворожі погляди. Навіть Арес, зручно вмостившись на підвищенні, усміхався з викликом.

Каель сидів вище всіх — спиною до світла, у короні з чорного металу й тиші. Він мовчав. Не підтримував. Не попереджав.

Лише спостерігав.

— Перше випробування: бій із відродженим, — оголосив голос Імперії. — Він не знає страху. Не знає болю. Тільки вбивство.

Двері навпроти мене розчахнулись — і на арену вийшло щось колись людське. Очі — пусті. Шкіра — з тріщинами, крізь які просочувалась темрява. Меч у руках — важчий, ніж будь-яка правда.

Я не вміла битися.

Але зробила крок вперед.

І другий.

Руки тремтіли. Подих переривався. Я знала, що всі дивляться. Що у кожному погляді — сумнів.

Що зробить “Дух Війни”?

Коли монстр кинувся на мене, я інстинктивно кинулась убік, ухилилась. Серце билося в горлі. Руки шукали хоч щось — камінь, пісок, зброю. Нічого. Відроджений знову пішов у наступ. Я відкотилась, дихання збилось.

Каель не зводив з мене очей. Я відчула це.

Раптом щось блиснуло — меч, кинутий мені Лором. Я впіймала його, хоч лезо обпекло пальці.

І тоді… я крикнула.

— Якщо я дух війни — то дозвольте мені бути нею на власний лад!

Я кинулась прямо під удар, наблизилась так, як не мала права. І в останню мить, обернувши меч не лезом, а держаком — вгатила в обличчя. Іще раз. І ще. З усією люттю, з усім страхом, який назбирався в мені.

Відроджений упав.