Частина 12 Наступного разу... я не зупинюсь

Крики з коридору вдарили по вухах, мов грім. Повітря розірвалось. Щось темне та пекуче розгорнулось за межами башти. Вогняні печаті — сигнали нападу — вибухнули в небі, наче рубінові рани.

Каель завмер. Його пальці стиснулись на руків’ї меча.

— У двір прорвалися. — Голос Лора, одного з охоронців, донісся звідкись із темряви. — Це не просто повстанці. Вони шукають її.

Усі погляди — на мене. На “Ліарію”.

— Дурні, — прошипів Каель. Його голос був спокійним, але в мені від нього пішли мурахи. — Вони й гадки не мають, із чим зв’язались.

— Вони хочуть використати її? — Арес, його брат, уже стояв біля вікна, силует на фоні полум’я. — А якщо вона справді… вона?

— Тоді вони прирекли себе, — відрізав Каель.

Я не могла дихати.

“Вони прийшли по мене. Бо вважають, що в мені сила. Бо хочуть її. А я — просто дівчина. Людина. Брехня. Порожнеча.”

— Залиш її тут, — запропонував Лорд Сіан, голос імперії. — Заховай. Змусь її зникнути на певний час. Якщо її не знайдуть — не зможуть використати.

Каель глянув на мене. Довго. Повільно.

— Ні. Вона піде зі мною. Прямо зараз.

— Що?! — вирвалось у мене.

— Не зупиняй мене, Ліаріє, — його погляд палає кригою. — Я не дозволю, щоб тебе торкнулись. Ти — під моїм захистом, доки не доведеш зворотнє.

Я не знала, що болить більше — його наказ чи його присутність. Цей чоловік тримав мене у світі, де я не мала бути. І водночас… тримав мене живою.

Каель дав знак — і вежа задрижала. Захисні руни активувалися. Але у моїй голові вже народжувався новий страх:

“Якщо вони знову прийдуть… якщо він дізнається, що я людина…

Хто стане для мене небезпечнішим — вороги за стінами, чи цей чоловік поруч?”
Ніч обіймала Темний Двір, але відчуття спокою в ній не було. Вежі дихали напругою, коридори мовчали, та варта подвоїлася вдвічі. Усе було наче завжди — тільки серце в грудях билося інакше.

Каель ішов попереду, впевнений, високий, мов тінь, яка звикла командувати пітьмою. Його постать притягувала. Небезпечно. Загрозливо. І… безповоротно.

Я ж ішла за ним, мов злочинниця під вартою. Тільки це не кайдани тримали мене поряд, а його погляд. І те, що він щось задумав.

— Ти й гадки не маєш, скільки за тебе вже готові заплатити, — кинув він через плече, не зупиняючись.

— Я не товар, — вирвалося різко.

— Але вони думають інакше. Бо ти — Ліарія. Дух війни.

Його голос — мов лезо. Я вдарилась об цю брехню, як об камінь. Знову й знову.

— А ти? — я зупинилась. — Теж так думаєш?

Він різко обернувся. Мені здалося — повітря замерло. Його очі стали темнішими, ніж сама ніч. І глибшими.

— Я не маю права думати. Я — імператор. Я маю знати.

— І що ти знаєш, Каелю?

Тиша.

Він підійшов ближче. Надто близько. Від нього пахло попелом і холодом магії. Я хотіла відступити — і не змогла. Лише його голос заповнив усе:

— Я знаю одне. Якщо ти людина — я знищу все, що тебе захоче. Бо тільки я можу.

Це не було зізнанням. Не обіцянкою. Це була заява. Як закон. Як вирок. І як захист.

Я не встигла відповісти. Знизу вдарив звук — вибух, потріскування магії. Хтось прорвався до палацу.

Каель вихопив меч, що палахкотів темним вогнем.

— Іди за мною. Не відставай. Не змушуй мене повертатись за тобою.

Він не дивився — але знав, що я піду.

Бо я справді боялась не тільки демонів.

Я боялась того, що відчуваю, коли він поруч.
Таємний хід виявився не тунелем, а цілою системою підземних переходів — вирізьблених у камені, овіяних чарами й забутою магією. Повітря було сирим і гірким, ніби самі стіни пам’ятали крики тих, хто тут ховався до нас.

Каель ішов першим, мов невагома тінь, яка знає кожен поворот. Я ж трималась на відстані — рівно настільки близько, щоби не загубитися, й достатньо далеко, щоби не почути власне серце.

— Хто це був? — нарешті озвалась я. — Ці, що нападали?

— Ті, хто забули, кому належить ця імперія, — сказав, не озираючись. — І хто вирішив, що можуть торгувати душами.

— І моєю, зокрема?

Каель зупинився. Обернувся повільно. Очі — як нічне небо перед бурею.

— Твоя — особлива. Я не дозволю, щоб вона потрапила в чиїсь руки. Жодні.

— Ти говориш про це так, ніби я… — я зам’ялася. — Ніби я справді Ліарія.

— А ти не Ліарія? — тихо спитав.

Мов удар. Раптово. Різко. Прямо в серце.

Я не знала, що сказати. Я не була. Але й не могла зізнатися.

— У мене… провали в пам’яті. Я не все пам’ятаю, — прошепотіла, дивлячись убік.

— Ти маєш три дні. Я дам тобі шанс. Але не помиляйся: я не прощаю брехню. Навіть якщо відчуваю до неї… слабкість.

Він розвернувся й пішов далі, а я стояла, приклеєна до місця. Це вже який раз він дає мені три дні?

Слабкість.

Каеля.

До мене.

Вперше я побачила тріщину в його владі.

І вперше подумала, що, можливо, це не просто гра.

А якщо він відчує, що в мені немає сили?..

Внизу почулося ще кілька вибухів — нас шукають.

Каель обернувся.

— Рухайся, Ліаріє. Якщо нас доженуть — я не дам тебе їм. Я знищу все — і тебе теж, якщо треба буде.

Це звучало як загроза. Але його очі кричали інше.
Укриття виявилося старою фортецею — напівзруйнованою, зарослою мохом, мов її покинули ще до того, як народились зорі. Але тут було тихо. І, головне, безпечно. Поки що.

Каель зачинив ворота, провівши долонею по зачарованому символу, що загорівся бурштиновим світлом. Охоронні чари зімкнулися навколо нас, мов прозорий купол. Дихати стало трохи легше, але серце моє шаленіло.

— Тобі треба відпочити, — сказав він, не дивлячись.

— А ти?

— Я залишусь на варті. Доки не настане світанок.

Я хотіла відповісти, але слова застрягли. Погляд ковзнув по його постаті — вся в напрузі, мов хижак, готовий рвати. Він стояв, впершись руками в стіну, спиною до мене. І з кожним його глибоким подихом я відчувала: щось ламається.