Частина 11. Вежа Дозору. Там не кохають, там допитують, судять, страчують...

Коли двері за Каелем закрились, я залишилася стояти на місці, ще не в змозі зрозуміти, що сталося. Моя рука, що нещодавно відчувала його доторк, тепер порожня, наче я нічого й не торкалась.

Моя голова крутилася від надлишку емоцій.

Я не мала часу роздумувати. Я знала, що залишатися в цьому замку, із цими таємницями й маніпуляціями, — не варіант. Моя єдина надія полягала в тому, щоб втекти. Але як, коли вся ця імперія — немов велика павутина, і я — її жертва?

Раптом я почула кроки. Спочатку легкі, потім все ближче і ближче. Хтось ще мав би на мене вплив. Лорд Сіан, мабуть, вирішив не залишати мене без нагляду.

Я не знала, що він насправді замислює, але з кожним його рухом я відчувала, що мій час закінчується.

— Ліаріє, — його голос був низьким, з таким напруженням, що я могла б почути в ньому кожен міліметр тіні, що огортала його.

— Що ти хочеш? — я нарешті повернулась до нього. Чому я відчувала, що він приховує більше, ніж намагається показати?

Сіан зупинився на кілька кроків від мене. Його погляд був прихованим, але в ньому можна було розгледіти більшу частину того, що він думав.

— Не все, що здається, є тим, чим воно є, — відповів він загадково. — Якщо ти хочеш вибрати свій шлях, ти повинна бути готова до наслідків.

Я не була певна, чи правильно зрозуміла його слова. Що він мав на увазі? Мене змушували грати в гру, яку я не розуміла, і хоча частина мене все ще сподівалася знайти вихід, я відчувала: щось темне наближається.

— Вибір? Я ніколи не мала вибору, — я сказала це швидше для себе, ніж для нього, але Сіан знову підійшов до мене, наче я була його єдиною метою.

— Ти не так зрозуміла, Ліаріє. Ти просто ще не готова побачити, чому вибір важливий. І чому він дається лише тим, хто здатний змінити цю гру.

Я зробила кілька кроків назад, хоч я й намагалася залишатися спокійною. Чи хотів він мене залякати? Або це був просто інший етап маніпуляцій, щоб контролювати мене? Відчуття, що я не знаю, чому це відбувається, але мені треба діяти, все сильніше охоплювало моє серце.

Раптом двері знову відчинилися, і я побачила фігуру, яку я боялася побачити найбільше — Каель. Його погляд не залишав місця для сумнівів.

— Що відбувається? — його голос був спокійний, але в ньому звучала влада, яка не залишала жодних варіантів для заперечення.

Лорд Сіан швидко відступив, але я помітила, як його погляд став ще більш неприязним.

— Я лише намагаюся пояснити їй, що вибір — це те, що може призвести до порятунку або загибелі, — сказав Сіан, наче знову робив зі мною маніпуляції.

Каель глянув на нього, і я помітила, як його очі спалахнули. Цього разу не було тієї м’якості, яку я помічала раніше. Замість цього була лише сила, холодна й нещадна.

— Підемо, Ліаріє. — Каель покликав мене, і його голос був коротким, рішучим.

Я підійшла до нього, хоча в глибині душі відчувала, що його слова, навіть коли він намагається бути захисником, несуть у собі щось небезпечне. Він хотів зробити зі мною все, що бажав, не питаючи моєї думки.

Ми вийшли з кімнати, і хоча Каель ішов поруч, його присутність не була заспокійливою. Я відчувала, що його погляд здатен зламати мене, якщо я не буду тримати свою волю в кулаці.

— Ліаріє, — він раптом заговорив, знову повертаючи свою увагу на мене. — Ми не можемо залишити тебе без захисту. І якщо хтось ще спробує забрати тебе, я зроблю все, щоб не дозволити цьому статися.

Я спробувала відвести погляд, але він не давав мені віддихатися.

— Ти навіть не можеш зрозуміти, наскільки цінною ти для мене є, — продовжив він, і цей холодний голос став ніби більше особистим. 

Мене це вразило, і я на мить зупинилась.

Але замість того, щоб розповісти йому правду, я знову промовчала. Моя мета була одна: вибратися з цієї пастки. Не втратити себе, не розкривати таємниці. Тому що... я цінна лише через брехню.

Але кожен день все більше наближав мене до розв’язки.
Зал був порожнім, крім нього.

Каель сидів на троні, опираючись руками об підлокітники. Його очі палали, як розжарене вугілля — темні, жорстокі, глибокі. І коли двері за мною зачинилися, тиша стала нестерпною.

— Поясни, — прорізав простір його голос.

Низький, спокійний, але в ньому був лезо. Гостре, крижане.

— Мені не було що пояснювати. — мій голос зірвався, але я не відвела погляду.

— Тебе мало не розірвали, як здобич. І ти… нічого не зробила?

Він зірвався на ноги. Зал здригнувся.

Каель зійшов з трону, повільно, ніби лев перед стрибком. Його плащ мовчки ковзав слідом, мов тінь.

— Як ти, чорт забери, вижила, якщо в тобі живе дух війни?

Його кроки наближались.

— Чи, може, в тобі взагалі нікого нема? — зупинився на кілька кроків від мене. — Може, я повинен вже зараз… переконатись?

Моє серце вистрибувало з грудей. Я розуміла, що вся ця ніжність до мене у присутності інших - це лише заради пилу в очі, аби ніхто навіть не подумав нашкодити мені. 

Я розуміла гнів Каеля, адже він вже довгий час чекає і сподівається на те, що я нарешті покажу свою силу. Але я теж не давала згоди, потрапляючи у цей світ.

— Ти хочеш перевірити? Перевір. Але якого біса тоді захищав мене? Навіщо? Щоб потім власноруч добити?

Мій голос був надтріснутим, але погляд — лезом.

Каель завмер. Його обличчя змінилось.

— Бо поки я не впевнений, що ти людина, я тримаю тебе живою. Але повір, Ліаріє… Я не з тих, хто вагається.

Він наблизився впритул, так, що я відчула тепло його гніву. Уся ця показова турбота дійсно було не для мене, а для Ліарії. Якщо в мені не иявиться того, що бажає побачити він, мене знищать. Кохання? Тільки холодний розрахунок.

— Якщо ти брешеш — я дізнаюся. І на той момент у тебе не залишиться жодного шансу на втечу.

— А ти не подумав, — прошепотіла я, — що, можливо, дух війни не зобов’язаний захищатися, як тварина в клітці? Можливо, він чекає.